Спеціально для журналу «Пропозиція»
З 01.07.2013 року вступає в силу Закон України «Про аквакультуру» (далі – Закон) від 18.09.2012 року, що привнесе не тільки істотні зміни у діяльність суб’єктів господарювання у галузі рибного господарства, але може торкнутись й пересічних громадян.В Законі приділяється багато уваги деталізованому регулюванню правил роботи «рибників», підвищенню їх ефективності, а також проблемам охорони та відтворення водної сільськогосподарської рибної фауни. При цьому при глибокому ознайомленні із цим нормативним актом вбачається ряд підводних каменів нових правил регулювання рибогосподарської галузі.
Саме поняття «аквакультури», що є основним в рамках прийнятого Закону, включає розширений спектр видів діяльності та набуває принципово нового значення порівняно із минулим визначенням, що міститься в Законі «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресурсів» до 01.07.2013 р..
Так, Законом врегульовано відносини аквакультури, що включає в себе сільськогосподарську діяльність з товарного риборозведення, штучного риборозведення (відтворення водних біоресурсів) та рекреаційна діяльність (надання рекреаційних послуг).
Серед позитивних моментів прийняття даного Закону слід виділити визначення видів водних об’єктів, які використовуються при здійсненні різних видів рибогосподарської діяльності (риборозведення), з урахуванням практичної доцільності її здійснення в тому чи іншому водному об’єкті (ставку, річці, морському просторі (марикультура) і т.п.).
Так, для здійснення ставкової аквакультури використовуються рибогосподарські технологічні водойми, руслові, балочні та одамбовані рибницькі ставки, штучно відокремлені від материнських водних об’єктів (їх частин), обводнені торфові кар’єри в умовах рибницьких господарств (риборозплідники, нерестово-вирощувальні, товарні, повносистемні господарства), тобто всі штучно створені водойми.
Що стосується випасної (товарної) аквакультури, то для її здійснення використовуються рибогосподарські водні об’єкти та їх частини, тобто будь-які інші водні об’єкти, які можуть використовуватись для риборозведення (в першу чергу природні водойми).
Необхідно зауважити, що чіткий перелік рибогосподарських водних об’єктів на рівні Закону не встановлений. Однак примірний перелік таких об’єктів можна знайти в Наказі Держрибгоспу України № 33 від 18.03.1999 «Про затвердження Правил промислового рибальства в рибогосподарських водних об’єктах України». Зазначеним підзаконним актом до рибогосподарських водних об’єктів віднесено:
— моря із затоками, лиманами та естуаріями; — ріки з їхніми придатковими системами (озера, бухти, затоки, канали, гирла, протоки, водосховища, що мають постійний або тимчасовий зв’язок з рікою, плавнями або тимчасовими водними об’єктами, а також всі притоки в межах розповсюдження максимальних паводків ріки);
— технічні водойми, що використовуються (можуть використовуватись) для розведення, вирощування та вилову водних живих ресурсів або мають значення для відтворення їхніх запасів.
При використанні водних об’єктів в цілях аквакультури суб’єкти риборозведення зобов’язані як і раніше подавати до Держрибагенства України звітну інформацію щодо обсягів виробництва продукції аквакультури у визначені строки за формами, затвердженими Наказом Мінагрополітики України №141 від 21.03.2012 «Про затвердження форми звітності N 1А-риба (річна) «Виробництво продукції аквакультури за 20__ р.» та інструкції щодо її заповнення». Також «рибний фермер» зобов’язаний повідомляти й про те, які види немісцевих гідробіонтів він має наміри розводити та обов’язково додавати відповідне науково-біологічне обґрунтування.
Хоча останнє стосується тих суб’єктів, які не займаються промисловою аквакультурою, а реалізують свою діяльність за іншим напрямом аквакультури, штучним риборозведенням.
При цьому Закон не містить нововведень стосовно штучного риборозведення, оскільки і до 01.07.2013 р. правила штучного риборозведення регулювалось Наказом Мінагрополітики № 414 від 07.07.2012 «Про затвердження Порядку штучного розведення (відтворення), вирощування водних біоресурсів та їх використання». Даний наказ залишається чинним і Закон запозичив багато понять і термінів саме з нього.
З огляду на таке, прийняття даного Закону суттєво не вплине підвищення біоресурсного водного потенціалу країни за рахунок вирощування риби для відновлення природних популяцій.
На виконання норм Закону Мінагрополітики України прийняло Наказ №45 від 30.01.2013 «Про затвердження Зон аквакультури та рибопродуктивності по регіонах України». Вказаним актом запроваджено розподіл території України на кліматично географічні зони аквакультури (Полісся, Лісостеп та Прикарпаття, Північний Степ, Південний Степ) та визначено їх рибопродуктивність (вихід ставової риби з одного гектару виробничих потужностей).
Революційними можна назвати запроваджені Законом зміни, які визначають новий порядок надання в оренду водних об’єктів та земельних ділянок під ними.
Так, з легкої руки народних обранців право оренди великих водних об’єктів, таких як акваторії Чорного, Азовського морів, а також площі чисельних річок України може отримати кожен суб’єкт аквакультури. Гостроти питанню додає загроза порушення прав загальних водокористувачів на території та вздовж акваторії морів, річок, що легітимно може опинитись в довгостроковій оренді приватної особи. Адже строк оренди земель водного фонду не обмежується строком дозволу на спеціальне водокористування, а тому може бути встановлений до 50 років.
Необхідно звернути увагу, що з набранням чинності Закону суб’єктами розпорядження водними об’єктами виступають ті органи влади, які за загальним правилом розпоряджаються земельними ділянками водного фонду відповідно до Земельного кодексу України (далі –ЗК України). Так, сільські, селищні, міські ради вправі надавати в оренду та передавати у власність земельні ділянки водного фонду в межах населених пунктів, натомість місцеві державні адміністрації – за їх межами.
Тобто, компетенція органів влади щодо розпорядження водними об’єктами розподілена в залежності від їх розташування в межах чи поза межами населеного пункту. Аналогічно, розпорядження внутрішніми морськими водами, територіальним морем, а також акваторією морських портів належить до компетенції Кабінету Міністрів України. Таким чином, критерій розподілу водойм та водних об’єктів місцевого та загальнодержавного значення, який існував до 01.07.2013 року згідно з нормами Водного кодексу України, скасовується.
Відповідно до змін, які вносяться Законом, процедура отримання в оренду водного об’єкту спрощується – окремого договору оренди водного об’єкту не вимагається. Законом передбачається отримання водного об’єкту у користування в комплексі із земельною ділянкою на земельних торгах шляхом укладення договору оренди земель водного фонду, що погоджується Держводагенством, за наявності паспорта водного об’єкта, що отримується в басейновому управлінні водних ресурсів.
Вимоги до паспорту водного об’єкту, який є умовою проведення торгів з передачі в оренду земельної ділянки та водного об’єкту, встановлені в Наказі Мінприроди України № 99 від 18.03.2013 «Про затвердження Порядку розроблення паспорта водного об’єкта».
При отриманні права оренди рибогосподарської технологічної водойми, окрім паспорту рибогосподарської технологічної водойми, додатково вимагається технічний проект рибогосподарської технологічної водойми.
Не дивлячись на те, що в Законі прямо вказано, що водні об’єкти надаються у користування за договором оренди земель водного фонду на земельних торгах у комплексі із земельною ділянкою, з 01.07.2013 вступає в силу Постанова Кабінету Міністрів України № 420 від 29.05.2013 р., що затверджує типову форму договору оренди водного об’єкту. Даною формою договору передбачені умови надання в оренду як водних об’єктів, їх частин, акваторій, гідротехнічних споруд, так і земельних ділянок під ними.
Згідно з типовою формою договір оренди водного об’єкту набуває чинності з моменту його державної реєстрації. Однак на сьогодні порядок реєстрації договорів оренди водних об’єктів чинним законодавством не врегульовано. З 01.01.2013 р. державна реєстрація договорів (в цілому) скасована, натомість запроваджено інститут реєстрації речових прав (оренди, постійного користування, власності тощо).
Безперечно, найгучнішою новелою Закону є можливість отримання в оренду частини водного об’єкту або акваторії без необхідності оформляти право оренди земельної ділянки під таким об’єктом. Тобто, набуваючи право користування частиною водного об’єкта або акваторією суб’єкт рибництва позбавляється клопоту оформлювати право оренди відповідною земельною ділянкою. Межі водного об’єкту, що береться в оренду, визначаються координатами акваторії у водному просторі. Поряд з тим, в Законі визначаються істотні умови договору оренди частини рибогосподарського водного об’єкта, акваторії внутрішніх морських вод, територіального моря, виключної (морської) економічної зони.
Нормою ч. 1 ст. 14 Закону встановлено, що орендувати частину рибогосподарського водного об’єкту (будь-який водний об’єкт в якому теоретично можливе риборозведення) можна лише в цілях розміщення плавучих рибницьких садків, конструкцій, за допомогою яких здійснюється аквакультура у відкритих умовах, без встановлення бар’єрів у водному просторі рік, морів, виключної економічної зони.
З практичної точки зору зазначений механізм є зручним для суб’єктів рибництва. Однак з юридичної точки зору Закон врегулював процедуру некоректно. Адже закріпивши можливість використання частини водного об’єкта без оформлення прав на землю, Законом не були внесені відповідні зміни до інших законодавчих актів, в першу чергу ЗК України та Водного кодексу України (далі – ВК України).
Відповідно до змін у ВК України, що вносяться Законом, водні об’єкти повинні надаватись в користування на умовах оренди без обмеження прав загальних водокористувачів, крім випадків, визначених законом.
Виникає питання, чи можна вважати таким обмеженням прав загальних водокористувачів можливість орендарів встановлювати місця платного користування.
Втім, новою редакцією статті 51 ВК України передбачено, що орендарі водного об’єкта зобов’язуються відводити місця для безоплатного забезпечення права громадян на загальне водокористування (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство тощо). До того ж, при визначенні таких місць перевага надається традиційно розташованим місцям масового відпочинку. А в межах населених пунктів обмежувати право загального користування водними об’єктами взагалі забороняється. Наслідками порушень вказаних вимог може стати дострокове розірвання договору оренди.
В перспективі реалізації даного положення Закону найбільш ймовірним є, що місця традиційного масового відпочинку стануть платними. З іншого боку, це сприятиме покращенню місцевої рекреаційної інфраструктури та поліпшення благоустрою територій.
Підводячи підсумки, можна сказати, що детальне врегулювання Законом господарських відносин у сфері аквакультури матиме наслідком більше зрозуміле та передбачуване провадження господарської діяльності суб’єктами рибництва. Розширення терміну аквакультура та віднесення до цієї сфери і рекреаційної діяльності відображає реальні відносини, що склалися в галузі.
Позитивно слід оцінити і спрощення процедури оформлення права користування на землю, водні об’єкти та їх частини. Водночас конкурсні засади надання водойм в оренду покладають на органи влади як організаторів торгів значні грошові витрати, пов’язані з підготовкою до аукціонів. Саме тому на сьогодні випадки проведення торгів з продажу земель державної та комунальної власності (права оренди на них) є поодинокими на всій території України. Відтак, доцільним було б передбачити в Законі механізми фінансування підготовчих робіт до проведення торгів з передачі в оренду водних об’єктів та земельних ділянок під ними за рахунок потенційних орендарів з наступним зарахуванням або компенсацією відповідних витрат.
Крім того, як показує практика, навіть найкращі ініціативи, прийняті на рівні законів, можуть бути нівельовані їх недолугим виконанням або навіть відвертим, свідомим ігноруванням з боку відповідних органів влади. Будемо сподіватися, що норми Закону «Про аквакультуру» будуть реалізовані саме в цілях розширення можливостей розвитку рибогосподарської галузі, відтворення водних біоресурсів та покращення екологічної ситуації в цілому.