З початку 2015 року трудове законодавство зазнало значних змін, які стосуються в першу чергу запровадження фінансової відповідальності за порушення законодавства про працю, з 2017 року збільшення розмірів штрафів за порушення законодавства про працю та наділення органів місцевого самоврядування значними повноваженнями щодо здійснення контролю за додержанням законодавства про працю, визначення порядку здійснення контролю контролюючими органами – посадовими особами Держпраці та органів місцевого самоврядування.
Так, відповідно до частини першої статті 259 Кодексу законів про працю України визначено, що державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами – підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
На виконання вищевказаних положень законодавства, Кабінетом Міністрів України 26.04.2017 прийнято постанову «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні» № 295 (набула чинності 16.05.2017), якою затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю (далі – Порядок контролю).
Ця постанова внесла багато новацій в частині здійснення контролю за додержанням законодавства про працю.
Отже, хто має право контролювати додержання законодавства про працю? За положеннями Порядку контролю здійснювати контроль уповноважені: 1) Держпраці та її територіальні органи (далі – Держпраці); 2) виконавчі органи міськрад міст обласного значення і сільські, селищні, міські ради об’єднаних територіальних громад (далі – виконавчі органи). Правда, слід зазначити, що виконавчі органи мають право контролювати тільки питання (пункт 2 Порядку контролю) своєчасності та повноти оплати праці, дотримання мінімальних гарантій в оплаті праці, оформлення трудових відносин. Безпосередньо контроль здійснюють інспектори праці – представники як Держпраці, так і виконавчих органів. При цьому важливо, щоб в інспектора було службове посвідчення (його форма затверджується Мінсоцполітики, а видається воно Держпраці). Звертаємо увагу: посвідчення інспекторів праці, які є посадовими особами виконавчих органів, також видають органи Держпраці.
Цікаво, що згідно з Порядком контролю Держпраці зобов’язана вести реєстр таких посвідчень і, якщо в цьому реєстрі немає інформації про пред’явлене посвідчення, воно вважається недійсним.
Як контролюють? Формами контролю можуть бути (пункти 2, 15 Порядку контролю) інспекційні відвідування; невиїзні інспектування, які проводяться в приміщенні органу контролю, за узгодженням із суб’єктом господарювання, на підставі поданих документів і пояснень. Строки контролю Відповідно до пункту 10 Порядку контролю передбачено тривалість інспекційних відвідувань і невиїзних інспектувань – не більше 10 робочих днів, а для суб’єктів мікропідприємництва та малого підприємництва – не більше 2 робочих днів. Чи повинні повідомляти органи Держпраці про інспекційні відвідування? І так, і ні. За загальним правилом інспектор праці повинен повідомити суб’єкта господарювання про майбутнє інспекційне відвідування (пункт 8 Порядку контролю). Ось тільки в Порядку контролю нічого не сказано про те, у який строк і яким способом це повинно бути проведено.
Крім того, положення Порядку контролю передбачено, якщо інспекційні відвідування пов’язані з виявленням неоформлених працівників і інспектор праці вважає, що повідомлення може зашкодити таким відвідуванням, тоді суб’єкт господарювання взагалі не повідомляється.
Які документи повинні пред’явити контролери? Ніяких документів, крім службового посвідчення, оформленого належним чином, інспектори праці пред’являти не зобов’язані. Проте звертаємо увагу, що до початку проведення інспекційного відвідування контрольний захід підлягає повідомній реєстрації Держпраці (або територіальним органом Держпраці). Підстави для проведення контролю за додержанням законодавства про працю Підстави для інспектування визначені пунктом 5 Порядку контролю. Як і раніше, Держпраці ініціює контрольний захід за зверненням працівника, трудові права якого порушено. Утім перелік обставин, за яких проводять інспектування, розширено. ДФС, Держкомстат, Пенсійний фонд щомісяця аналізують інформацію з державних реєстрів та повідомляють Держпраці про ймовірні порушення. При цьому до зони ризику потрапляють роботодавці, які використовують працю фізичних осіб на умовах цивільно-правових договорів, переукладають їх упродовж року. Якщо на підприємстві понад 30 % відсотків осіб працюють за договорами цивільно-правового характеру, то в такому випадку слід чекати на інспектора праці.
З практичного досвіду слід вказати на те, що при проведенні інспектування інспектор з праці незалежно від чітких умов договору, які підпадають під цивільне законодавство, прирівнює цей договір до трудового договору та вказує на приховані трудові відносини, за які передбачена фінансова відповідальність в розмірі 111 тис. 690 грн за кожний такий договір.
Так, підставами для проведення інспекційного відвідування є: 1) звернення працівника про порушення стосовно нього законодавства про працю; 2) звернення фізичної особи, стосовно якої порушено правила оформлення трудових відносин; 3) рішення керівника органу контролю про проведення інспекційних відвідувань з питань виявлення неоформлених трудових відносин, прийняте за результатами аналізу інформації, отриманої із засобів масової інформації, інших джерел, доступ до яких не обмежений законодавством; 4) рішення суду, повідомлення правоохоронних органів про порушення законодавства про працю; 5) повідомлення посадових осіб органів державного нагляду (контролю), про виявлені у процесі виконання ними контрольних повноважень ознак порушення законодавства про працю; 6) за інформацією: 6.1. Держстату та її територіальних органів про наявність заборгованості з виплати заробітної плати; 6.2. ДФС та її територіальних органів про: — невідповідність кількості працівників роботодавця обсягам виробництва (виконаних робіт, наданих послуг) до середніх показників за відповідним видом економічної діяльності; — факти порушення законодавства про працю, виявлені у процесі здійснення контрольних повноважень; — факти провадження господарської діяльності без державної реєстрації у порядку, встановленому законом; — роботодавців, що мають заборгованість зі сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування у розмірі, що перевищує мінімальний страховий внесок за кожного працівника; 6.3. Пенсійного фонду України та його територіальних органів про: — роботодавців, які нараховують заробітну плату менше мінімальної; — роботодавців, у яких стосовно працівників відсутнє повідомлення про прийняття на роботу; — роботодавців, у яких протягом місяця кількість працівників, що працюють на умовах неповного робочого часу, збільшилась на 20 і більше відсотків; — працівників, які виконують роботи (надають послуги) за цивільно-правовими договорами в одного роботодавця більше року; — роботодавців, у яких стосовно працівників відсутні нарахування заробітної плати у звітному місяці (відпустка без збереження заробітної плати без дотримання вимог Кодексу законів про працю України та Закону України “Про відпустки”); — роботодавців, у яких протягом року не проводилась індексація заробітної плати або сума підвищення заробітної плати становить менше суми нарахованої індексації; — роботодавців, у яких 30 і більше відсотків працівників працюють на умовах цивільно-правових договорів; — роботодавців з чисельністю 20 і більше працівників, у яких протягом місяця відбулося скорочення на 10 і більше відсотків працівників;
7) за інформацією профспілкових органів про порушення прав працівників, які є членами профспілки, виявлених у процесі здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про працю.
Невиїзне інспектування? Це новація Порядку і стосується моментів, коли не йдеться про порушення правил оформлення трудових відносин і інспектор може затребувати документи та пояснення з питань, що є підставою для здійснення контрольного заходу і розглядати їх у приміщенні Держпраці без відвідування роботодавця.
Звертаю увагу, що рішення про невиїзне інспектування ухвалює керівник Держпраці, яке погоджують із роботодавцем.
Що перевірятимуть та за який період можуть провести контрольний захід? Інспектори праці ознайомлюються зі статутом, протоколом зборів засновників про призначення директора, наказом про призначення директора, контрактом з керівником і, звісно, перевіряють наявність неоформлених працівників. Крім того, вивчають документи, ведення яких передбачено законодавством про працю, а саме: 1) наявність колективного договору та виконання його норм; 2) правильність ведення кадрової документації; 3) своєчасність виплати зарплати працівникам; 4) дотримання вимоги про мінімальний рівень заробітної плати; 5) проведення індексації зарплати; 6) правильність відшкодування працівникам витрат на відрядження; 7) нарахування компенсації при несвоєчасному розрахунку з працівниками; 8) законність звільнення працівників та своєчасність розрахунків зі звільненими працівниками, видачу їм трудових книжок; 9) дотримання встановленої КЗпП тривалості робочого часу для різних категорій працівників; 10) правомірність залучення різних категорій працівників до роботи в понаднормовий час, у нічний час, у святкові та вихідні дні, а також порядок оплати за роботу в такий час; 11) періодичність і тривалість відпусток, що надаються працівникам; 12) дотримання гарантій та пільг щодо окремих категорій працівників: жінок, неповнолітніх, працівників, які поєднують роботу з навчанням, тощо.
Це, звісно, не повний список. Список можливих питань, які перевіряють інспектори праці, є в таблиці типового Акта, що затверджений наказом Міністерства соціальної політики України від 18.08.2017 № 1338.
Щодо періоду, який охоплюється інспекційним відвідуванням Чинним законодавством на сьогодні не встановлений період, за який Держпраці має право перевіряти роботодавця. Перевіркою може охоплюватися будь-який період діяльності суб’єкта господарювання.
Також слід пам’ятати, що на правові відносини у сфері державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю не поширюються положення закону, яким визначаються основні засади державного нагляду у сфері господарської діяльності підприємств – Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».
Що має знати роботодавець, коли завітає інспектор з праці? Звертаємо увагу, що інспекційне відвідування або рішення інспектора праці про відвідування роботодавця підлягає повідомній реєстрації Держпраці чи її територіальним органом до початку його проведення. За загальним правилом інспектор праці повідомляє роботодавця про інспекційне відвідування. Є виняток: коли йдеться про ймовірну нелегальну працю, інспектор не інформуватиме роботодавця про свій візит, якщо вважає що це зашкодить перевірці. Раніше інспектори пред’являли роботодавцю направлення на перевірку, підписане керівником органу контролю, та службове посвідчення. За Порядком № 295 єдиний документ, який повинен пред’явити інспектор, – посвідчення інспектора праці. Направлення на проведення інспекційного відвідування не вимагається. Зауважу, що правом роботодавця є перевірка посвідчення в інспектора праці і за його відсутності роботодавець має право не допускати інспектора до інспектування. Крім того, під час підготовки до проведення інспекційного відвідування або невиїзного інспектування інспектор праці, якщо тільки він не вважатиме, що це завдасть шкоди інспекційному відвідуванню або невиїзному інспектуванню, може одержати інформацію та/або документи, що стосуються предмета інспекційного відвідування чи невиїзного інспектування, від об’єкта відвідування, державних органів, а також шляхом проведення аналізу наявної (загальнодоступної) інформації про стан додержання законодавства про працю.
У разі потреби для участі в інспекційних відвідуваннях можуть залучатися (за згодою керівника об’єкта відвідування або іншої уповноваженої ним посадової особи) представники профспілок, їхніх організацій та об’єднань профспілок, члени яких працюють в об’єкта відвідування, організацій роботодавців та їхніх об’єднань.
Права роботодавця: 1) перевіряти в інспектора праці наявність службового посвідчення; 2) не допускати до проведення інспекційного відвідування у разі: — відсутності службового посвідчення в інспектора з питань праці, а також якщо у реєстрі виданих службових посвідчень (інформація на сайті Держпраці) відсутня інформація про видачу службового посвідчення інспектору, що слугує підставою вважати його недійсним (пункт 3 загальних питань Порядку здійснення державного контролю); — якщо на офіційному веб-сайті Держпраці відсутні рішення Мінсоцполітики про форми службового посвідчення інспектора праці, акта, довідки, припису, вимоги, перелік питань, що підлягають інспектуванню; — якщо строк проведення інспекційного відвідування перевищує строки, визначені пунктом 10 цього Порядку, зокрема передбачено, що тривалість інспекційного відвідування, невиїзного інспектування не може перевищувати 10 робочих днів, для суб’єктів мікропідприємництва та малого підприємництва — 2 робочих днів; 3) подавати у письмовій формі свої пояснення, зауваження про усунення порушень до акта або припису (пункт 21 Порядку передбачає, що зауваження можуть бути подані не пізніше трьох робочих днів з дати підписання акта. Письмова вмотивована відповідь на зауваження надається інспектором праці не пізніше ніж через три робочих дні з дати їх надходження); 4) вимагати від інспектора праці внесення запису про проведення інспекційного відвідування до відповідного журналу перевірок об’єкта відвідування (за його наявності) перед наданням акта для підпису керівником об’єкта відвідування або його уповноваженим представником; 5) перед підписанням акта бути поінформованим про свої права та обов’язки; 6) вимагати від інспектора праці додержання вимог законодавства; 7) вимагати нерозголошення інформації, що становить комерційну таємницю або є конфіденційною інформацією об’єкта відвідування; 8) оскаржувати в установленому законом порядку неправомірні дії інспектора праці;
9) отримувати консультативну допомогу від інспектора праці з метою запобігання порушенням під час проведення інспекційних відвідувань, невиїзних інспектувань.
Для ефективного захисту своїх прав роботодавець також повинен знати права та обов’язки інспектора Держпраці Відповідно до положень Порядку контролю інспектори праці за наявності службового посвідчення безперешкодно без попереднього повідомлення мають право: 1) під час проведення інспекційних відвідувань з питань виявлення неоформлених трудових відносин самостійно і в будь-яку годину доби з урахуванням вимог законодавства про охорону праці проходити до будь-яких виробничих, службових, адміністративних приміщень об’єкта відвідування, в яких використовується наймана праця; 2) ознайомлюватися з будь-якими книгами, реєстрами та документами, ведення яких передбачено законодавством про працю, що містять інформацію/відомості з питань, які є предметом інспекційного відвідування, невиїзного інспектування, з метою перевірки їх відповідності нормам законодавства та отримувати завірені об’єктом відвідування їхні копії або витяги; 3) наодинці або у присутності свідків ставити керівнику та/або працівникам об’єкта відвідування запитання, що стосуються законодавства про працю, отримувати із зазначених питань усні та/або письмові пояснення. З цього приводу, звертаємо Вашу увагу на те, що наймані працівники не зобов’язані спілкуватися з інспектором праці, котрий під час проведення інспекційного відвідування має право наодинці або у присутності свідків ставити запитання, що стосуються законодавства про працю. Зокрема, наймані працівники мають право взагалі утриматись від надання пояснень на поставлені з боку інспектора праці питання (не відповідати), оскільки відповідно до вимог статті 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом; 4) за наявності ознак кримінального правопорушення та/або створення загрози безпеці інспектора праці залучати працівників правоохоронних органів; 5) на надання робочого місця з можливістю ведення конфіденційної розмови з працівниками щодо предмета інспекційного відвідування; 6) фіксувати проведення інспекційного відвідування з питань виявлення неоформлених трудових відносин засобами аудіо-, фото- та відеотехніки; 7) отримувати від державних органів інформацію, необхідну для проведення інспекційного відвідування, невиїзного інспектування. Вимога інспектора праці про надання об’єктом відвідування для ознайомлення документів та/або їхніх копій чи витягів з документів, пояснень, доступу до приміщень, організації робочого місця, внесена в межах повноважень, є обов’язковою для виконання. Але незважаючи на такі розширені повноваження інспектора з праці, інспектор не має права вилучати оригінали фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, комп’ютери та їхні частини.
Разом з тим Порядок контролю передбачив дві вимоги до самого інспектора під час таких інспектувань – наявність службового посвідчення і дотримання законодавства про охорону праці. Якщо за умовами виробництва на підприємстві передбачено лише роботу в спеціальному одязі, взутті, використання засобів індивідуального захисту, то й інспектор з праці має дотримуватись встановлених правил.
Що забороняється інспекторам праці? 1) виступати посередниками, арбітрами чи експертами під час розгляду індивідуальних або колективних трудових спорів; 2) підміняти працівників об’єкта відвідування під час проведення розрахунків або перерахунків розмірів належних працівникам коштів, готувати висновки про відповідність або невідповідність нормативних актів об’єкта відвідування вимогам нормативно-правових актів з метою їх подальшого передання працівникам (у тому числі звільненим), іншим особам чи органам; 3) проводити інспекційні відвідування з метою отримання від об’єкта відвідування будь-яких документів або їхніх копій для подальшого передання іншим особам; 4) розглядати та перевіряти питання, яке є предметом розгляду в суді або щодо якого набрало законної сили рішення суду, перевіряти своєчасність, правильність і повноту виконання рішень суду; 5) розголошувати виробничі та комерційні таємниці чи виробничі процеси, з якими вони могли ознайомитися під час виконання своїх обов’язків, крім випадків, передбачених законом, у тому числі протягом трьох років після звільнення з посади;
6) розголошувати джерело будь-якої скарги, доведеної до їхнього відома, на недоліки або порушення і повідомляти об’єкту відвідування або його представнику про те, що відвідування було проведене у зв’язку з отриманням такої скарги.
Оформлення результатів контролю Останнього дня інспекційного відвідування або невиїзного інспектування інспектор праці складає акт, а якщо виявить порушення законодавства про працю – то й припис про їх усунення. Акт складається у двох примірниках, один із яких залишається у роботодавця. Якщо роботодавець не погоджується з викладеною в акті інформацією, акт підписується із зауваженнями, які є його невід’ємною частиною.
Зауваження можуть бути подані об’єктом відвідування не пізніше трьох робочих днів з дати підписання акта. Письмова вмотивована відповідь на зауваження надається інспектором праці не пізніше ніж через три робочих дні з дати їх надходження.
Припис про усунення порушень Припис є обов’язковою для виконання у визначені строки письмовою вимогою інспектора праці про усунення суб’єктом господарювання порушень законодавства про працю, виявлених під час інспекційного відвідування або невиїзного інспектування. Припис вноситься не пізніше ніж протягом наступного робочого дня після підписання акта (відмови від підписання), а в разі наявності зауважень – наступного дня після їх розгляду. У приписі зазначається строк для усунення виявлених порушень. У разі встановлення строку виконання припису більше ніж три місяці у приписі визначаються графік та заплановані заходи усунення виявлених порушень з відповідним інформуванням інспектора праці згідно з визначеною у приписі періодичністю. Якщо по закінченні строку роботодавець не відповів про усунення порушень або обсяг відповіді недостатній для підтвердження того, що порушення усунуті, інспектор може знову перевірити роботодавця. Мета інспектування в цьому разі – стан виконання припису. Припис складається у двох примірниках, які підписуються інспектором праці, який проводив інспекційне відвідування або невиїзне інспектування, та керівником об’єкта відвідування або його уповноваженим представником. Один примірник припису залишається в об’єкта відвідування. Роботодавець може оскаржити припис у керівника територіального управління Держпраці. Строк для оскарження – 10 днів з дати отримання припису. У разі незгоди з рішенням територіального органу Держпраці роботодавець може звернутися за оскарженням до Держпраці. У такому випадку Держпраці скаргу розглядає протягом 30 днів. За результатами розгляду скаргу припис можуть скасувати повністю або в окремій частині. Звертаю увагу, що подана скарга тимчасово припиняє виконання припису. При цьому новацією Порядку контролю є те, що роботодавця не притягнуть до відповідальності, якщо він виконає припис про усунення порушень у встановлений строк. У цьому разі заходи щодо притягнення до відповідальності не вживатимуть ані щодо роботодавця, що передбачені статтею 265 Кодексу законів про працю України, ані щодо його посадових осіб. Проте є виняток – якщо виявлені порушення стосуються неоформлених працівників, несвоєчасної та не в повному обсязі виплати заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці, то в таких випадках відповідальності не уникнути. Заходи щодо притягнення роботодавця до відповідальності буде одночасно вжито із внесенням припису й незалежно від факту усунення виявлених порушень. Звертаємо також увагу, що Порядком контролю також передбачена ще одна новація – це так званий аналіз стану дотримання законодавства про працю від інспекторів праці, що здійснюється за письмовою вимогою роботодавця. За результатами проведеного аналізу складається довідка. Так, за зверненням роботодавця інспектори праці можуть проаналізувати, як на підприємстві дотримуються законодавства про працю, та рекомендувати, як усунути недоліки. Тобто інспектор може прийти до вас не лише з інспекційним відвідуванням, а й для роз’яснювальної роботи. Він інформуватиме роботодавця та працівників про ефективні способи дотримання закону, оформлення трудових відносин тощо.
Але в цьому випадку варто застерегти, чи ця роз’яснювальна робота з боку інспекторів праці не буде підставою надалі на здійснення інспекційного відвідування. Тож вирішувати Вам, кликати інспектора за роз’ясненням вимог законодавства чи ні.
Що являє собою професія «адвокат» та як вона з’явилася
Спеціально для Юридичної газети
Професія адвоката сягає коріннями в далеку давнину. Вважається, що адвокатура виникла ще у давніх народів, коли у племенах або між ними виникали суперечки, а їх врегулювання потребувало від вождя племені виконання функцій, подібних до правосуддя. В правосудді завжди знаходилися люди, які захищали обвинувачену особу чи добивалися справедливості та встановлення істини. Їх не одразу називали адвокатами, але фактично вони здійснювали адвокатську діяльність.
Слово адвокат має латинське коріння і походить від лат. advocatus, від advoco – закликаю, запрошую. Це свідчить про те, що здійснювати захист особи було почесно. Адвокатів шанували та покладали на них великі сподівання. Будь-хто не ставав адвокатом. Зазвичай це була людина, яка володіла високим ораторським мистецтвом та глибокими знаннями правових норм. Інакше таку особу не запрошували б для здійснення захисту.
В наш час бути адвокатом – відповідально. Згідно зі ст. 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», адвокатом може бути фізична особа, яка має повну вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи в галузі права не менше ніж 2 роки, склала кваліфікаційний іспит, пройшла стажування (крім випадків, встановлених цим Законом), склала присягу адвоката України та отримала свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю. Адвокат повинен постійно підвищувати свою кваліфікацію, розширювати та оновлювати свої професійні знання, вміння і навички. Це його прямий обов’язок, прописаний у законі.
Ми живемо в епоху змін, значна частина яких відбувається саме в законодавстві. За цим потрібно постійно слідкувати, опрацьовувати та брати на озброєння в тих чи інших справах. Вважаю, що працювати адвокатом потрібно за покликанням. Ця професія вимагає багато сил та натхнення, певної психологічної підготовки й хисту, часто великого терпіння до проблем клієнтів та стійкості у захисті їхніх прав.
Обираючи цю професію, потрібно розуміти, що до адвоката просто так ніхто не звертається, всі приходять для вирішення того чи іншого питання, перенесення своїх проблем на плечі захисника. В деяких випадках від адвоката вимагається прийняття швидкого і правильного рішення для здійснення захисту прав людини у непростих ситуаціях. Тому вважаю, що лише та людина, яка дуже любить професію адвоката, зможе стати хорошим, професійним, сильним захисником.
Водночас кожен адвокат повинен дотримуватися правил адвокатської етики та на високому рівні надавати правову допомогу громадянам. Для мене важливо дотримуватися основних принципів адвокатської етики. Бути незалежною та вільною від будь-якого зовнішнього впливу, тиску чи втручання в мою діяльність як адвоката, зокрема з боку державних органів, а також від впливу своїх особистих інтересів. Дотримуватися законності у своїй професійній діяльності, законодавства України, сприяти утвердженню та практичній реалізації принципів верховенства права. Не давати клієнту поради, свідомо спрямовані на полегшення скоєння правопорушень. У своєму приватному житті вважаю обов’язком дотримуватися закону та інших до цього закликаю.
У професійній діяльності виходжу з переваги інтересів клієнтів перед власними інтересами, інтересами колег, партнерів, співробітників, інтересами законних представників клієнтів та інших осіб, а також будь-якими іншими міркуваннями. Вважаю неприпустимим представництво клієнтів з суперечливими інтересами. Адвокат не може представляти одночасно двох або більше клієнтів, інтереси яких є взаємно суперечливими або з високим ступенем вірогідності можуть стати суперечливими.
В адвокатській діяльності, з метою встановлення довіри з клієнтами, важливо дотримуватися конфіденційності. Розголошення відомостей, що складають адвокатську таємницю, заборонено за будь-яких обставин, включаючи незаконні спроби органів дізнання, попереднього слідства і суду допитати адвоката про обставини, що складають адвокатську таємницю.
Головне – адвокат зобов’язаний надавати правову допомогу клієнтам компетентно та добросовісно, що передбачає знання відповідних норм права, наявність необхідного досвіду їх застосування, доскональність у врахуванні всіх обставин, що стосуються доручення клієнта і можливих правових наслідків його виконання. Необхідно ретельно готуватися до належного виконання доручення, адже перемога любить підготовку.
Вважаю, що кожна людина (а тим більше адвокат) у своїй професійній діяльності та у приватному житті має бути чесною та порядною. Не можна вдаватися до омани, погроз, шантажування, підкупу, використання тяжких матеріальних чи особистих обставин інших осіб або інших протизаконних засобів для досягнення своїх професійних чи особистих цілей. Необхідно поважати права, законні інтереси, честь, гідність, репутацію та почуття осіб, з якими адвокат спілкується в різних відносинах. Потрібно забезпечувати високий рівень культури поведінки, поводити себе гідно, стримано, тактовно, намагатися зберігати самоконтроль і витримку. Під час здійснення своєї професійної діяльності слід мати гідний зовнішній вигляд. Усією своєю діяльністю адвокат повинен стверджувати повагу до адвокатської професії, її сутності та громадського призначення, сприяти зберіганню і підвищенню її престижу.
Зазначені принципи адвокатської діяльності мають бути спрямовані та використані з однією важливою ціллю – забезпечення права на захист і надання професійної правничої допомоги (правової допомоги) клієнту.
Хто є клієнтом адвоката
Згідно зі ст. 59 Конституції України, кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Основні вимоги щодо побудови відносин адвоката з клієнтами закріплені у розділі III Правил адвокатської етики. Підставами встановлення відносин адвоката з клієнтами щодо надання правової допомоги є угода з клієнтом про надання правової допомоги та призначення особи, яка здійснює дізнання, слідчого чи суду в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством України.
Варто зазначити, що адвокат, здійснюючи свою професійну діяльність, виступає носієм обов’язків, іноді суперечливих, щодо клієнтів, судів та інших державних органів, адвокатури загалом, окремих адвокатів та усього суспільства. Однак найважливішим та водночас найскладнішим є завдання адвоката правильно побудувати відносити з людиною, яка чекає від нього допомоги. Тут мають бути застосовані як вищезазначені принципи діяльності захисника, так і весь досвід та знання, набуті у процесі такої діяльності. Клієнт має довіряти своєму захиснику, бути впевненим в адвокатському авторитеті та вірити в його компетентність у відстоюванні прав клієнта.
На жаль, практика показує, що в адвокатській діяльності не вистачає забезпечення гарантій такої діяльності. Численні порушення прав адвокатів у роботі правоохоронних органів та судів стали небезпечною практикою, яка ставить під сумнів один з ключових принципів правової держави – реальні конституційні гарантії громадянам на отримання правової допомоги.
Відповідно до ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», професійні права, честь і гідність адвоката гарантуються та охороняються Конституцією України, цим Законом та іншими законами. Якщо коротко, то зазначені гарантії полягають у наступному:
-забороняються будь-які втручання і перешкоди здійсненню адвокатської діяльності;
-гарантується захист адвокатської таємниці, особливі вимоги проведення стосовно адвоката оперативно-розшукових заходів чи слідчих дій, витребування чи вилучення документів, пов’язаних зі здійсненням адвокатської діяльності;
-адвокату гарантується рівність прав з іншими учасниками провадження, дотримання засад змагальності та свободи у наданні доказів і доведенні їх переконливості;
-життя, здоров’я, честь і гідність адвоката та членів його сім’ї, їхнє майно перебуває під охороною держави;
-адвокату гарантується право на забезпечення безпеки під час участі у кримінальному судочинстві в порядку, встановленому законом;
-забороняється втручання у приватне спілкування адвоката з клієнтом;
-дисциплінарне чи кримінальне провадження стосовно адвоката здійснюється в особливому порядку;
-забороняється ототожнення адвоката з клієнтом.
Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи у відносинах з адвокатами зобов’язані дотримуватися вимог Конституції України та законів України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та протоколів до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, практики Європейського суду з прав людини.
Забороняється ототожнення адвоката з клієнтом
Із зазначеного вище варто звернути увагу на таку важливу гарантію адвокатської діяльності як заборона ототожнення адвоката з клієнтом. Вона не лише актуальна сьогодні, але й зазвичай ігнорується чи є невідомою суспільству. Тому, враховуючи останні події, є потреба піднімати це питання.
На початку цієї статті я не випадково звернулася до історії виникнення професії адвоката та посилалася на переклад адвоката з латинської мови як «запрошеного». В наш час не так багато адвокатів, яких хочуть свідомо «запросити» здійснювати захист прав. Всі адвокати міркують над тим, як отримати більше клієнтів, але не всі, на жаль, думають про те, як покращити ситуацію з підняттям рівня адвокатів та можливостей краще захистити права клієнтів. Доказом цього є неодноразові заяви клієнтів про недбале ставлення до захисту їхніх прав попередніми адвокатами, недовіра захиснику, сподівання клієнтів вирішити все шляхом незаконної домовленості…
Професію адвоката в наш час сприймають як величезну кількість конкурентів-юристів. Я вважаю це негативним явищем. Таке ставлення до професії адвоката здійснює значний вплив на таку гарантію адвокатської діяльності як заборона ототожнення адвоката з клієнтом. Мається на увазі сприйняття адвоката не як кваліфікованого юриста, який надає правову допомогу клієнту та здійснює захист прав, а як відповідальну особу за дії (чи бездіяльність) клієнта. В такій ситуації відсутність належного авторитету адвоката у суспільстві робить його статус слабким у справах, в яких клієнтом виступає особа, яку звинувачують у тяжкому або особливо тяжкому злочині. Особливо, якщо таке правопорушення стає резонансним у суспільстві та широко обговорюється серед громадськості.
Навіть з останніх подій, що трапилися в нашій державі, можна навести дуже багато прикладів, коли порушується зазначена гарантія адвокатської діяльності. Яскравим прикладом може слугувати сумнозвісна справа з ДТП у місті Харкові, де дівчина збила на смерть багатьох людей. Її адвокату погрожували розправою за надання адвокатських послуг у цій справі та паплюжили у всесвітній мережі Інтернет. В цій ситуації відбулося пряме ототожнення адвоката з клієнтом, але ніхто не піднімав питання про порушення прав адвокатської професії.
Окрім цього, достатньо популярною сьогодні стала практика правоохоронних органів вчиняти протиправні дії щодо захисників з метою позбавити клієнта належного кваліфікованого захисту, який може надати саме його адвокат. Наприклад, формально розпочати кримінальне провадження щодо адвоката та проводити незаконні обшуки, дозвіл на які, на жаль, надають слідчі судді, не беручи до уваги формальність провадження. В контексті таких порушень прав адвокатів державними органами вже й годі говорити про підпали, вбивства, погрози, пов’язані з участю адвоката у справі, особливо в кримінальному провадженні.
Таке ототожнення адвоката з клієнтом не лише є неприпустимим, але й свідчить про низький рівень правосвідомості суспільства в цій сфері. Тому потрібно про це говорити та писати. Я закликаю працівників державних установ, журналістів і громадських діячів поважати основоположні принципи діяльності адвоката та утримуватися від заяв, які ставлять під сумнів незалежність професії адвоката і сприяють ототожненню захисника з клієнтом. Адже чим краще адвокат буде забезпечений якісним виконанням своєї роботи, дотриманням наданих йому законом гарантій, тим краще працюватимуть правоохоронні органи, прокуратура, суди, оскільки це нерозривно пов’язані інститути права.
Суспільство не має засуджувати адвоката за те, що він вибудовує правовий захист для обвинуваченої особи. Від якісної роботи адвоката напряму залежить якість розвитку відносин в юридичній сфері та забезпечення прав усіх громадян, а також розвиток України як держави, в якій людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
Налогореформаторы борются с неправильным исполнением закона путем исправления закона, а не его исполнителей.
Иногда в том, что людям сложно понять друг друга, виноваты не извечные эгоизм и глупость, а искренняя вера людей в то, чего не существует.
Специально для «Зеркало недели. Украина» №14
Например, в истину и справедливость. Искомую, абсолютную ценность, совершенную форму, которая, конечно, существует, однако, к сожалению, только в нашем сознании. Это заблуждение внешне выглядит более благородно, и потому нам хочется верить, что именно оно вдохновило налогореформаторов на изменения в УК Украины, предложенные законопроектом №8151.
Мы все воспринимаем события, явления, вещи через призму своего субъективного сознания, обремененного опытом, знаниями (либо заблуждениями) и собственными интересами. Наша картина мира — картина “для себя” и “через себя”. Мы оцениваем их. И наша оценка определяет их сущность в нашем сознании, а значит на самом деле. Созданные нами таким образом ложные образы сталкиваются с сотнями образов этого же явления, так же созданными другими. И все они, имея равные права на истинность, ложны. Бесконечно стремясь в нашем сознании к первоисточнику, они всегда отличаются от него, образуя нашу, уникальную, но все-таки ложную картину мира.
Наивно постулируя существование абсолютной ценности или совершенной формы, видимой нам нашими глазами, мы искренне не понимаем, почему такая простая вещь не воспринимается окружающими. Мы не можем найти общий знаменатель двух ложных картин мира либо хотя бы их частей, хотя для этого иногда просто необходимо открыть учебник теории права для студентов первого курса университета.
Все попытки поиска простой формы, обеспечивающей абсолютную справедливость, в истории заканчивались либо провалом, либо трагедией в силу невозможности задачи. Хотя сама по себе абсолютная справедливость является одним из основных двигателей любых социальных потрясений и революций. Ее поднимали на щит во имя добра и во имя зла, неся смерть и неся избавление, неся кару и освобождение от нее. Достижение справедливости — незаменимо актуальный мотив для всех времен и всех политических сил.
Не знаю, стоило ли вдаваться в такие пространные размышления, ища причину такой завидной жизнеспособности дискуссии о необходимости реформирования существующего сегодня института уголовной ответственности за налоговые правонарушения (ст. 212, 212-1 УК) путем упрощения ее конструкции. Однако задор и энергия налоговых энтузиастов, настолько последовательно уже несколько лет продвигающих идею выхолащивания ст. 212 УК, вызывает интерес и требует глубокого осмысления.
Упорство в достижении цели, идущее вразрез со здравым смыслом, наталкивает на мысль, что дело все-таки не в столкновении разных картин мира, а только лишь в недостаточно глубоком понимании сущности объективной и субъективной стороны налогового преступления.
Конечно, намного проще было бы, как это предусмотрено законопроектом №8151, свести налоговую ответственность к ответственности за уклонение от уплаты только согласованного налогового обязательства, как бы продолжив уголовно-правовой санкцией нормы Налогового кодекса, также устанавливающие ответственность за неуплату налога.
Однако для начала реформаторам не грех было бы прочитать ст. 56 НК (а лучше и другие нормы), позволяющую несколько раз менять статус денежного обязательства из согласованного обратно в несогласованное путем простой подачи иска в административный суд (на протяжении 1095 дней с момента вынесения налогового уведомления-решения), что само по себе превращает перспективу привлечения преступника к уголовной ответственности в призрак.
Однако не будем буквоедами, останавливаясь на этих противных высокому полету фантазии налоговых конструкторов мелочах. Ведь их картина мира проста и понятна, а выбранная ими юридическая форма, кажется, идеально подходит для защиты прав налогоплательщиков от налогового произвола. Но только ли защита прав налогоплательщика является целью уголовно-правового и налогово-правового регулирования? Или все же институт ответственности имеет иные цели? Скажем, эффективно стимулировать налогоплательщика к правомерному поведению или утвердить справедливость налогообложения путем адекватного наказания правонарушителя.
Простые ответы на сложные вопросы не могут не привлекать. В них хорошо все, за исключением того, что их не существует.
Давайте разберемся в правовой сущности уклонения от налогообложения, ответственность за которое предусмотрена пресловутой ст. 212 УК. Закон (ни уголовный, ни налоговый) не раскрывают сущность указанного понятия. Однако системный анализ НК дает возможность прийти к выводу о том, что уклонение от налогообложения не есть простая неуплата налога.
Мы пытаемся разграничить неуплату налога и уклонение от налогообложения просто, разграничивая составы правонарушений по источникам права (принадлежности к разным отраслям), субъектам (отсутствию уголовной ответственности юридических лиц по ст. 212) и иным формальным признакам. Однако различие гораздо глубже. Оно сокрыто в правовой природе этих явлений. Законодатель предусматривает уголовную ответственность не за неуплату налога в бюджет, а за умышленное введение в заблуждение государства с целью освобождения или уменьшения налогового оклада. Неуплата налога — понятие шире, чем уклонение от налогообложения. При этом простая неуплата (за которую, к слову, налоговый закон предусматривает финансовую ответственность (ст. 123, 126 УК) не имеет такой степени общественной опасности, которой обладает уклонение. Ведь уклонение от налогообложения — это не сама по себе неуплата налога, это неправомерное поведение лица, направленное на неуплату путем создания препятствий для налогового контроля, дальнейшего избегания не только добровольной, но и принудительной уплаты. В этом и состоит повышенная общественная опасность деяния, караемого уголовно.
При уклонении налогоплательщик совершает умышленные действия (в т.ч. в форме бездеятельности), прямо либо опосредовано направленные на неправомерное уменьшение налогового бремени. Таким образом, уголовная ответственность не является и не может быть продолжением ответственности финансовой, как это фактически предлагается в законопроекте №8151.
Уклонение от налогообложения по своей природе является мошенничеством, при котором в заблуждение вводится государство с целью усложнения выявления последним суммы недоплаты. Но в отличие от классического мошенничества, уклонение направлено не на получение чужого имущества, а на недопущение правомерного отчуждения имущества налогоплательщика. Это умышленные, как правило, согласованные между собой действия, подчиненные единой цели.
Верное понимание субъективной и объективной частей состава преступления дает возможность снять надуманную проблему дублирования двух видов ответственности за одно правонарушение как бы в нарушение конституционного принципа non bis in idem. Очевидно, что при существенно отличных основаниях (правонарушениях) ни процедуры привлечения к ответственности, ни санкции не дублируются. В противовес этому, предложенное в законопроекте №8151 привлечение к уголовной ответственности только за неуплату согласованного налогового обязательства со всей очевидностью противоречит указанному принципу, устанавливая для налогоплательщика двойную ответственность (уголовную и финансовую) за совершение одного и того же правонарушения.
Такое понимание уклонения от налогообложения делает очевидным то, что его предметом в большинстве случаев является не согласованное налоговое обязательство, а процесс уклонения происходит вообще за пределами осуществляемой в налоговых процедурах динамики денежного обязательства. Более того, неуплата согласованного налогового обязательства, задекларированного налогоплательщиком, не имеющим возможности его уплатить, никогда не будет подпадать под состав, предусмотренный ст. 212! Как не будет подпадать под ст. 212 и злоупотребление налогоплательщиком своими правами с целью избегания налогообложения, поскольку, употребляя права во зло, налогоплательщик не совершает правонарушение, являющееся обязательным основанием для любой ответственности.
Поддержка предложенных законопроектом изменений к ст. 212, 212-1 парламентом безо всяких преувеличений атрофирует уголовную ответственность как меру обеспечения исполнения налоговой обязанности налогоплательщика. Возможно, это и имели в виду радетели идеи борьбы с перхотью через усекновение головы. Но в таком случае честнее просто исключить
ст. 212, 212-1 из текста уголовного закона.
Интересно, что, с другой стороны, авторы законопроекта предлагают ужесточить уголовную ответственность за фиктивное предпринимательство (ст. 205 УК), предусмотрев квалифицированный состав преступления в части 2. Очевидно, такая блестящая идея не имеет достаточных оснований в силу хотя бы самой ст. 205, по которой уже давно плачет декриминализация. Ведь создание компании без целей занятия предпринимательской деятельностью не более общественно опасно, чем прогулка нагишом в морозный зимний день. Вместе с тем степень общественной опасности, без сомнения, увеличивается, если речь идет о создании фиктивной фирмы как способе совершения иного преступления — уже упомянутого нами уклонения от налогообложения (налогового мошенничества). Поэтому целесообразней было бы, исключив ст. 205 из УК, дополнить ст. 212 УК соответствующим квалифицированным составом.
Почему, пытаясь исправить то, что очевидно не справедливо (как в нашем случае использование уголовного преследования во зло), налогореформаторы последних лет всегда пытаются найти ответ в консерватории? Почему они борются с неправильным исполнением закона путем исправления закона, а не того, кто его, закон, исполняет? Ведь школьнику очевидна пагубность подобных практик.
Уголовная ответственность за уклонение от налогообложения должна существовать. Причем в предусмотренных действующим законом составах, объективная сторона которых охватывает собою все многообразие способов уклонения налогоплательщика от налогообложения, не замыкая уголовное преследование в узкие рамки процедур налогового администрирования. Лишая прокурора, детектива, следователя дискреции — неотъемлемой составляющей их правового статуса, мы не просто заводим их в рамки, мы тем самым умертвляем институт уголовной ответственности за налоговые правонарушения как таковой. Не хочется верить в то, что у нас действительно хватит невежества для совершения подобной ошибки.
Однією з основних новацій процесуального законодавства стало запровадження інституту зразкової справи. За задумом авторів, він покликаний зменшити навантаження на суддів та сприяти швидкому розгляду великої кількості справ. Однак, попри оптимістичні прогнози, у деяких випадках цей інститут може негативно позначитися на оперативності та ефективності вирішення спорів.
Проблеми типових справ
Законодавець визначає зразкову справу як одну з типових, що прийнята до провадження Верховним Судом як судом першої інстанції для постановлення зразкового рішення (п.22 ч.1 ст.4 Кодексу адміністративного судочинства). Ухвалені рішення повинні враховуватися судами під час розгляду інших типових справ. При цьому прогнозується зменшення навантаження не лише на суди нижчих інстанцій, але й на касаційну. Адже типові справи як справи незначної складності не переглядатимуться у касаційному порядку (за деякими винятками).
Важливим для вирішення питання щодо відкриття провадження є правильне визначення типових справ. За змістом ст.4 КАС, адмінсправи можуть кваліфікуватись як типові, якщо:
• відповідачем є один і той самий суб’єкт владних повноважень (його відокремлені структурні підрозділи);
• спір виник з аналогічних підстав;
• спірні відносини регулюються одними нормами права;
• позивачами заявлено аналогічні вимоги.
На перший погляд, наведені критерії виглядають досить чіткими та зрозумілими. Однак використання таких оціночних понять, як «аналогічні підстави» та «аналогічні вимоги», може призводити до неоднозначного розуміння. Цьому сприятимуть й інші норми нового КАС (наприклад ч.6 ст.290), що дозволяють кваліфікувати як типові справи з незначними розбіжностями у фактичних обставинах.
Безперечно, виникнення таких «судових колізій» не сприятиме ні оперативному розгляду справ (матеріали яких передаватимуться до ВС), ні зменшенню навантаження найвищої судової інстанції (яка протягом 10 днів повинна вирішувати питання щодо відкриття провадження у справі).
Умови прийнятності
Наявності типових справ у провадженні адмінсудів недостатньо для розгляду зразкової справи Верховним Судом, який, до речі, не вправі самостійно ініціювати зразкове провадження. Процесуальний закон установлює й інші «умови прийнятності» поданих матеріалів. Так, необхідними умовами для розгляду зразкової справи та прийняття зразкового рішення є:
• наявність у провадженні одного або кількох адмінсудів типових справ, кількість яких визначає доцільність ухвалення зразкового рішення;
• внесення адмінсудом мотивованого подання до ВС про розгляд однієї з таких справ як судом першої інстанції;
• долучення до подання матеріалів такої справи (ст.290 КАС).
Нині невідомо, чому законодавець не визначив кількості типових справ, наявність яких є доцільною для ухвалення зразкового рішення, та чому залишив це питання на вирішення суду. Адже тим самим
створюються передумови для формування неоднозначної практики та ризики корупції.
Прикметно, що у законопроекті №6232 передбачалося: для розгляду зразкової справи достатньо 10 типових справ. Однак з урахуванням поправок законодавець прийняв ст.290 КАС в іншій редакції.
Єдність практики
Одним із завдань інституту зразкової справи є забезпечення єдності судової практики. Так, ч.3 ст.291 КАС зобов’язує суди нижчих інстанцій враховувати при ухваленні рішень у типових справах висновки ВС, що викладені у зразковому рішенні.
З одного боку, такі правові норми забезпечать єдність і стабільність судової практики, зменшення корупційних чинників. А з другого — процесуальний закон фактично змушує суди нижчих інстанцій керуватися висновками ВС, навіть якщо вони є помилковими. Тим самим законодавець ставить під сумнів положення ст.129 Конституції, відповідно до якої суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується принципом верховенства права.
Привертає увагу й той факт, що необхідною умовою для врахування таких висновків є відповідність типової справи ознакам, викладеним у зразковому рішенні ВС. Безперечно, така законодавча конструкція має унеможливити безпідставне копіювання та врахування «зразкових висновків» у справах з різними фактичними обставинами.
Оперативно та якісно?
Уведення інституту зразкової справи розвантажить суди нижчих інстанцій і сприятиме формуванню єдиної судової практики. Проте — у майбутньому. А нині ж ці зміни зумовлять велике навантаження найвищого судового органу, до якого з відповідними поданнями будуть звертатися всі адмінсуди. Як наслідок, це може призвести до поверхового розгляду (перегляду) справ ВС (його Великою палатою) та безпідставної відмови у відкритті провадження у зразкових справах. Тобто такі зміни можуть негативно позначитися на якості правосуддя найвищого судового органу та судів нижчих інстанцій. Адже останнім доведеться враховувати викладені у зразкових рішеннях «поверхові» правові висновки.
Крім того, сумнівним видається твердження щодо сприяння такої процедури швидкому розгляду великої кількості однотипних справ. По-перше, передання зразкової справи до ВС, вирішення питання щодо відкриття у ній провадження та її безпосередній розгляд вимагають чимало часу. Більше того, така справа може бути переглянута в апеляційному порядку ВП ВС. По-друге,
роцесуальний закон передбачає можливість зупинення провадження у типовій справі до вирішення зразкової (ст.291 КАС).
Разом з тим ефективність інституту зразкової справи покаже себе у майбутньому. Зокрема, у випадках, коли на момент відкриття провадження у типовій справі щодо неї вже існуватиме зразкове рішення. Тому, попри проблеми такого процесуального інституту, в цілому його запровадження слід визнати позитивним.
Доцільно лише вдосконалити процесуально-правову базу його врегулювання — визначити необхідну для розгляду зразкової справи кількість типових адмінсправ, конкретизувати або ж виключити оціночні поняття («аналогічні підстави», «значні розбіжності у фактичних обставинах справ») тощо. Більше того, інститут зразкової справи слід запровадити не лише в адміністративному, але й інших видах судочинства.
Підсумовуючи, слід зазначити, що в майбутньому прийняті зразкові рішення забезпечать єдність і стабільність практики та розвантажать суди нижчих інстанцій. Нині ж така новація призведе до значної завантаженості суду вищої інстанції та затягування розгляду однотипних адмінсправ.
Відсутність чітких критеріїв визначення типових справ може породжувати «судові колізії», уникнути яких можна шляхом унесення змін до адміністративного процесуального законодавства.
З набранням чинності Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою КМУ від 26 квітня 2017 року № 295, термін «планова перевірка», яка проводилась Держпраці, вийшла з ужитку та замінилась на нові види «перевірок», що здійснюються у формі інспекційного відвідування та невиїзного інспектування, за результатами якого у разі виявлення порушення роботодавців притягуються до фінансової відповідальності у вигляді накладення «космічного» розміру штрафу. Згідно з офіційними даними органами Держпраці в 2017 році винесено 8 903 постанови про накладення фінансових санкцій.
У зв’язку з цим пропонуємо вам ознайомитися з Пам’яткою прав роботодавця під час проведення органами Держпраці контрольного заходу – перевірки.
Відповідно до положень постанови КМУ від 26.04.2017 № 295 «Деякі питання реалізації статті 259 Кодексу законів про працю України та статті 34 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” роботодавець має право:
1) перевіряти в інспектора праці наявність службового посвідчення;
2) не допускати до проведення інспекційного відвідування у разі:
— відсутності службового посвідчення в інспектора з питань праці, а також якщо у реєстрі виданих службових посвідчень (інформація на сайті Держпраці) відсутня інформація про видачу службового посвідчення інспектору, що слугує підставою вважати його недійсним;
— якщо на офіційному веб-сайті Держпраці відсутні рішення Мінсоцполітики про форми службового посвідчення інспектора праці, акта, довідки, припису, вимоги, перелік питань, що підлягають інспектуванню;
— якщо строк проведення інспекційного відвідування перевищує строки, визначені пунктом 10 цього Порядку, зокрема передбачено, що тривалість інспекційного відвідування, невиїзного інспектування не може перевищувати 10 робочих днів, для суб’єктів мікропідприємництва та малого підприємництва — 2 робочих днів;
3) подавати у письмовій формі свої пояснення, зауваження про усунення порушень до акта або припису (пункт 21 Порядку передбачає, що зауваження можуть бути подані не пізніше трьох робочих днів з дати підписання акта. Письмова вмотивована відповідь на зауваження надається інспектором праці не пізніше ніж через три робочих дні з дати їх надходження);
4) вимагати від інспектора праці внесення запису про проведення інспекційного відвідування до відповідного журналу перевірок об’єкта відвідування (за його наявності) перед наданням акта для підпису керівником об’єкта відвідування або його уповноваженим представником;
5) перед підписанням акта бути поінформованим про свої права та обов’язки;
6) вимагати від інспектора праці додержання вимог законодавства;
7) вимагати нерозголошення інформації, що становить комерційну таємницю або є конфіденційною інформацією об’єкта відвідування;
8) оскаржувати в установленому законом порядку неправомірні дії інспектора праці;
9) отримувати консультативну допомогу від інспектора праці з метою запобігання порушенням під час проведення інспекційних відвідувань, невиїзних інспектувань.
Для ефективного захисту своїх прав роботодавець також повинен знати права та обов’язки інспектора Держпраці
Відповідно до положень Порядку здійснення державного контролю, інспектори праці за наявності службового посвідчення безперешкодно, без попереднього повідомлення мають право:
1) під час проведення інспекційних відвідувань з питань виявлення неоформлених трудових відносин самостійно і в будь-яку годину доби з урахуванням вимог законодавства про охорону праці проходити до будь-яких виробничих, службових, адміністративних приміщень об’єкта відвідування, в яких використовується наймана праця;
2) ознайомлюватися з будь-якими книгами, реєстрами та документами, ведення яких передбачено законодавством про працю, що містять інформацію/відомості з питань, які є предметом інспекційного відвідування, невиїзного інспектування, з метою перевірки їх відповідності нормам законодавства та отримувати завірені об’єктом відвідування їх копії або витяги;
3) наодинці або у присутності свідків ставити керівнику та/або працівникам об’єкта відвідування запитання, що стосуються законодавства про працю, отримувати із зазначених питань усні та/або письмові пояснення.
Проте звертаємо вашу увагу, що ви не зобов’язані спілкуватися з інспектором праці, котрий під час проведення інспекційного відвідування має право наодинці або у присутності свідків ставити запитання, що стосуються законодавства про працю. Зокрема, ви маєте право взагалі утриматись від надання пояснень на поставлені з боку інспектора праці питання (не відповідати), оскільки відповідно до вимог статті 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом;
4) за наявності ознак кримінального правопорушення та/або створення загрози безпеці інспектора праці залучати працівників правоохоронних органів;
5) на надання робочого місця з можливістю ведення конфіденційної розмови з працівниками щодо предмета інспекційного відвідування;
6) фіксувати проведення інспекційного відвідування з питань виявлення неоформлених трудових відносин засобами аудіо-, фото- та відеотехніки;
7) отримувати від державних органів інформацію, необхідну для проведення інспекційного відвідування, невиїзного інспектування.
Вимога інспектора праці про надання об’єктом відвідування для ознайомлення документів та/або їхнії копій чи витягів з документів, пояснень, доступу до приміщень, організації робочого місця, внесена в межах повноважень, є обов’язковою для виконання.
Інспекторам праці забороняється:
1) виступати посередниками, арбітрами чи експертами під час розгляду індивідуальних або колективних трудових спорів;
2) підміняти працівників об’єкта відвідування під час проведення розрахунків або перерахунків розмірів належних працівникам коштів, готувати висновки про відповідність або невідповідність нормативних актів об’єкта відвідування вимогам нормативно-правових актів з метою їх подальшого передання працівникам (у тому числі звільненим), іншим особам чи органам;
3) проводити інспекційні відвідування з метою отримання від об’єкта відвідування будь-яких документів або їхніх копій для подальшого передання іншим особам;
4) розглядати та перевіряти питання, яке є предметом розгляду в суді або щодо якого набрало законної сили рішення суду, перевіряти своєчасність, правильність і повноту виконання рішень суду;
5) розголошувати виробничі та комерційні таємниці чи виробничі процеси, з якими вони могли ознайомитися під час виконання своїх обов’язків, крім випадків, передбачених законом, у тому числі протягом трьох років після звільнення з посади;
6) розголошувати джерело будь-якої скарги, доведеної до їх відома, на недоліки або порушення і повідомляти об’єкту відвідування або його представнику про те, що відвідування було проведене у зв’язку з отриманням такої скарги;
7) вилучати в об’єктів відвідування оригінали їхніх фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, а також комп’ютери і їхні частини.
Отже, з метою уникнення певних непорозумінь, що можуть виникнути під час проведення «перевірки», роботодавці повинні повною мірою знати свої права, щоб належним чином відстоювати свої інтереси у випадку незаконних вимог інспекторів праці, що може обернутись накладенням «космічного» штрафу.