Законодавство України, що регулює правовідносини у частині нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, за останні декілька років зазнало кардинальних змін. Встановлення єдиної ставки єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (ЄСВ) на рівні 22 відсотків замість диференційованих ставок, що залежали від класу професійної ризиковості роботодавця, скасування обов’язку зі сплати ЄСВ працівниками, зміна підходу до нарахування ЄСВ фізичними особами – підприємцями, скасування понижуючого коефіцієнта – все це довелось пережити страховикам та застрахованим особам протягом останніх трьох років.
Метою таких змін було перш за все зменшення податкового навантаження на заробітні плати, спрощення адміністрування сплати ЄСВ та стимулювання виведення заробітних плат «з тіні». Крім того, за інформацією Міністерства соціальної політики України зміни мають свій позитивний результат. Однак український Уряд, вочевидь, працює за принципом «немає межі досконалості» та вирішив у черговий раз внести зміни, у тому числі, до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування».
Збільшення бази нарахування ЄСВ та посилення відповідальності за несплату єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування – ось що очікує представників бізнесу у разі набрання чинності законопроектом «Щодо удосконалення функціонування системи загальнообов’язкового державного соціального та пенсійного страхування, підвищення якості адміністрування та дисципліни сплати єдиного соціального внеску».
Перша зміна, що, на думку Уряду, приведе до збільшення наповнення бюджету Пенсійного фонду України, стосується збільшення розміру максимальної величини бази нарахування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування до 25 мінімальних зарплат (нагадаємо, на сьогодні максимальна величина становить 15 розмірів мінімальної заробітної плати). Таким чином, максимальна база нарахування ЄСВ в 2019 році становитиме вже 104 325 гривень у розрахунку на місяць. Разом з тим пропонується ввести регресивну шкалу нарахування ЄСВ для зарплат, які перевищують максимальну базу, для таких зарплат ставка буде зменшуватися від 20 % до 5 % залежно від самого розміру зарплати.
Отже, у разі прийняття вищевказаного законопроекту на роботодавців очікують такі ставки ЄСВ:
для бази нарахування ЄСВ у розмірі до 25 мінімальних зарплат – 22 %;
для бази нарахування ЄСВ у розмірі від 25 до 70 мінімальних зарплат – 20 %;
для бази нарахування ЄСВ у розмірі від 70 до 150 мінімальних зарплат – 17 %;
для бази нарахування ЄСВ у розмірі від 150 до 200 мінімальних зарплат – 15 %;
для бази нарахування ЄСВ у розмірі від 200 до 270 мінімальних зарплат – 10 %;
понад 200 розмірів мінімальної зарплати – 5 %.
Наприклад, розглянемо скільки ЄСВ сплатить роботодавець із заробітної плати працівника у розмірі 110 000 гривень на місяць. Враховуючи те, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» розмір мінімальної заробітної плати на місяць становить 4173 гривні, заробітна плата вказаного працівника знаходиться в діапазоні від 25 до 70 розмірів мінімальної заробітної плати. За запропонованою законопроектом схемою роботодавець зобов’язаний сплатити 22 відсотки від 104 325 гривень (максимальна величина бази нарахування ЄСВ), що дорівнює 22 952 гривням. На решту заробітної плати, а саме 5675 гривень, нараховуватиметься ЄСВ за ставкою 20 відсотків, що становить 1135 гривень. Таким чином, роботодавець, який нараховує своєму працівникові заробітну плату у розмірі 110 000 гривень на місяць зобов’язаний буде сплатити 24 087 гривень єдиного соціального внеску. Для порівняння, на сьогодні максимальна величина бази нарахування ЄСВ становить 15 розмірів мінімальної заробітної плати. Тобто у разі неприйняття запропонованих законопроектом змін у 2019 році роботодавець, який нараховує своєму працівникові заробітну плату у розмірі 110 000 гривень, зобов’язаний буде сплачувати єдиного соціального внеску 13 771 гривню.
Друга зміна, запропонована законопроектом, стосується відповідальності за правопорушення у вигляді несплати ЄСВ. Розробники законопроекту наголошують на необхідності введення санкцій у вигляді заборони виїзду за кордон та керування транспортним засобом у разі відкритого кримінального провадження, що стосується несплати ЄСВ.
Разом з тим представники бізнесу досить негативно відреагували на збільшення максимальної величини бази нарахування ЄСВ та встановлення регресивної ставки. Перш за все наголошується на можливості зворотного ефекту від запровадження запропонованих змін, а саме повернення «в тінь» високих заробітних плат.
Право доступу до суду є складовою одного з фундаментальних прав, гарантованого Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод – права на справедливий суд. Забезпечення цього права є ключовою метою чи не кожної судової реформи. У 2015 році Верховна Рада України навіть прийняла спеціальний закон – «Про забезпечення права на справедливий суд». Однак його прийняття не забезпечило належного рівня доступу до правосуддя, як і судова реформа, розпочата у 2016 році. Більше того, окремі новації, запроваджені останньою, створюють загрозу порушення права доступу до суду.
Право доступу до суду: погляд ЄСПЛ
Конституція України не використовує термінів «право доступу до суду» або «право доступу до правосуддя». Водночас вказані поняття досить широко використовуються у судових рішеннях та правовій доктрині. При цьому національні суди керуються, зокрема, дефініціями Європейського суду з прав людини, який визначає право доступу до суду з огляду на реальну можливість реалізації ряду процесуальних прав:
— на звернення до суду з цивільними скаргами (рішення у справі «Голдер проти Великої Британії»),
— на ефективну участь у провадженні (рішення у справі «Лучанінова проти України»),
— на оскарження судових рішень, якщо закон передбачає створення апеляційних та/або касаційних судів (рішення у справі «Гофман проти Німеччини»),
— на виконання рішень (рішення у справі «Аннонні ді Ґюссоль та інші проти Франції») тощо.
Через реалізацію прав розкриває поняття права доступу до правосуддя і Конституційний Суд України в своєму рішенні від 12.04.2012 р. № 9-рп/2012. Зазначений конституційний орган зазначає, що таке право охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі. При цьому орган конституційної юрисдикції стверджує, що ніхто не може бути обмежений в такому праві або його позбавлений.
Незважаючи на те, що Конституційний Суд України приймає обов’язкові рішення, а рішення Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, нове законодавство встановлює ряд процесуальних обмежень права доступу до суду
Процесуальні зловживання чи обмеження?
Однією з новацій судової реформи стало запровадження на законодавчому рівні вже давно відомого судовій практиці інституту зловживання процесуальними правами. До таких зловживань законодавець відносить, зокрема, подання до суду завідомо безпідставного позову або позову у спорі, що має очевидно штучний характер. При цьому чинне законодавство не дає визначення жодному з зазначених понять та не наводить критеріїв віднесення позову до завідомо безпідставного чи такого, що має очевидно штучний характер. Відсутність відповідного законодавчого регулювання може призводити до ситуацій, за яких один позов буде визнаватись судом як зловживання процесуальним правом, а інший аналогічний – розглядатиметься судом, лише в залежності від складу суду, на який такий позов буде розподілено. Водночас подання такого позову може бути підставою для його повернення без розгляду. Очевидно, що такі новації обмежуватимуть право доступу до суду, оскільки замість кількох місяців розгляду справи, суд фактично за кілька днів відмовить в судовому захисті без дослідження доказів та заслуховування учасників справи.
У вищезазначеному рішенні «Голдер проти Великої Британії» Європейський суд з прав людини наголошував, що сама конструкція ст. 6 Конвенції була би безглуздою та неефективною, якби вона не захищала право на те, що справа взагалі буде розглядатися. Натомість, кваліфікуючи подання позову як зловживання процесуальним правом та встановлюючи негативні наслідки за такі дії у вигляді залишення позову без розгляду або його повернення, законодавець тим самим позбавляє гарантованого законом права на справедливий судовий розгляд, складовою якого є право доступу до суду.
Спрощене провадження
Черговою новацією судової реформи, шо обмежує право доступу до суду, є інститут спрощеного позовного провадження без виклику сторін. Як зазначають ініціатори запровадження такої новели, спрощена процедура повинна зменшити навантаження на суди і забезпечити дотримання розумних строків розгляду справ. Насправді запровадження такої процедури призводить до обмеження права доступу до суду, оскільки позбавляє учасників справи можливості участі у судових засіданнях, «коментування» доказів і доводів іншої сторони.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах «Кутіч проти Хорватії», «Меньшакова проти України» тощо неодноразово наголошував, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом. Істотним є те, щоб сторони могли належним чином прийняти участь у провадженні перед «судовим органом». Рішення суду на підставі письмових доказів без заслуховування позивача не відповідає ст. 6 Конвенції.
Натомість, намагаючись зменшити завантаження суддів та строки вирішення спорів, законодавець проігнорував значення основних прав людини, утвердження і забезпечення яких відповідно до ст. 3 Конституції України є головним обов’язком держави.
Адвокатська монополія
З 2017 р. в Україні поступово запроваджуєтья монополія адвокатів щодо представництва інтересів інших осіб в судах усіх інстанцій та юрисдикцій. Попри те, що така адвокатська монополія ефективно діє у багатьох країнах світу, на даний час її запровадження в Україні породжує ряд негативних наслідків, насамперед пов’язаних з обмеженням доступу до суду. По-перше, це незначна кількість адвокатів по відношенню до населення в невеликих населених пунктах. Якщо кількість адвокатів у Києві та інших великих містах України є достатньою для забезпечення населення правничою допомогою, то в інших регіонах відчуватиметься їх нестача, принаймні спочатку. По-друге, законодавство України передбачає достатньо обмежений перелік осіб і категорій справ для надання безоплатної правової допомоги, що з урахуванням низького рівня життя населення може позбавити значну її частину будь-якої юридичної допомоги. Як наслідок, такі обмеження можуть позбавляти громадян доступу до правосуддя, що суперечить усталеній практиці Європейського суду з прав людини (зокрема, рішенням у справах «Георгел і Георгета Стоіческу проти Румунії», «Перетяка і Шереметьєв проти України» тощо).
Плата за рішення
Незрозумілим видається запровадження в Україні таких перешкод в доступі до суду як необхідність сплати авансового внеску для виконання судового рішення. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразового зазначав, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням. В той же час такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення у справі «Мушта проти України», у справі «Перетяка та Шереметьев проти України» тощо).
Натомість зі змісту положень Закону України «Про виконавче провадження» незрозуміло, яку легітимну мету переслідує встановлене законом обмеження щодо необхідності сплати авансового внеску за виконання судового рішення, яке вже набрало законної сили та є обов’язковим до виконання в силу вимог Конституції України. Так, якщо встановлення необхідності сплати судового збору запобігає поданню безпідставних позовів та інших процесуальних документів, то запровадження авансового внеску збільшуватиме кількість випадків невиконання судових рішень.
У рішеннях «Горнсбі проти Греції», «Романьчик проти Франції» тощо Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право до суду, складовою якого є право доступу до суду, було б ілюзорним якби правова система держави допускала невиконання обов’язкових судових рішень. В іншому рішенні в справі «Аннонні ді Ґюссоль та інші проти Франції» Європейський суд з прав людини зазначив, що вимоги, пов’язані з виконанням попереднього рішення можуть порушувати право доступу до суду, наприклад, у випадку, коли заявник не має можливості навіть розпочати виконання попереднього рішення через нестачу коштів.
Очевидно, що встановлення обов’язку щодо сплати безпідставного авансового внеску в розмірі 2 % від суми стягнення (що є вищим ніж ставка судового збору) є істотною перешкодою у виконанні судових рішень для значної частини населення. Більше того, видається, шо така новація ставить під сумнів обов’язковість судового рішення, яке набрало законної сили.
Територіальна недоступність
Значною новацією судової реформи є створення у майбутньому Вищого суду з питань інтелектуальної власності. Однією з перших проблем, що виникне з початком функціонування цього спеціалізованого суду буде його територіальна віддаленість для більшості пересічних громадян. Так, якщо на сьогодні справи з питань інтелектуальної власності можуть розглядатися усіма господарськими, районними та апеляційними судами, то з дня функціонування Вищого суду з питань інтелектуальної власності – розгляд цієї категорії спорів зосереджуватиметься у вказаному суді з місцезнаходженням у місті Києві. Конституційний Суд у рішенні від 12.07.2011 №9-рп/2011 наголошував, що принцип територіальності забезпечує територіальне розмежування компетенції судів загальної юрисдикції й зумовлений потребою доступності правосуддя на всій території України.
Натомість ініціатори створення Вищого IP-суду вказане рішення проігнорували та потреб в доступності правосуддя у сфері інтелектуальної власності на всій території України не врахували. Як наслідок, такі новації судової реформи з урахуванням високих ставок судового збору та запровадження адвокатської монополії призведуть до подорожчання доступності правосуддя.
Електронне судочинство
Водночас Україна запроваджує ряд позитивних змін з метою забезпечення доступу до правосуддя. Однією з них є перехід від паперового до електронного судочинства, яке планується повністю запровадити в наступному році. Згідно з новими процесуальними кодексами суди здійснюватимуть процесуальні дії в електронній формі із застосуванням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Виключно в електронній формі передбачається складання усіх процесуальних документів особами, які зареєструють свої офіційні електронні адреси у вказаній системі. Крім того, деякі учасники судового процесу матимуть право брати участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції за межами суду (вдома, на роботі тощо).
Безумовно, впровадження таких новацій сприятиме зменшенню фінансових і часових витрат, що виникають при поданні (надсиланні) процесуальних документів до суду у паперовій формі. Крім того, електронне судочинство забезпечить учасникам справи право брати участь у судовому засіданні незалежно від їх місця перебування (місця проживання). Як наслідок, такі зміни сприятимуть покращенню доступу до суду.
Підсумовуючи наведене, можна зробити висновки, що судова реформа породила значні проблеми в забезпеченні доступу до правосуддя, що обумовлено запровадженням оціночних понять (завідомо безпідставного і штучного позовів), неготовністю держави і суспільства до запровадження адвокатської монополії, територіальною віддаленістю Вищого IP-суду для значної частини населення, встановленням безпідставних фінансових перешкод для виконання судових рішень тощо. Подолати зазначені проблеми можливо шляхом внесення змін до процесуальних кодексів, розроблених на підставі практики Європейського суду з прав людини і позитивного досвіду інших держав з урахуванням особливостей правової і економічної систем України.
У свої нещодавніх рішеннях Верховний Суд (далі – ВС) висловив почасти досить суперечливі позиції стосовно того, що повинно вважатися спором про право, а відтак, бути перешкодою для застосування скороченого провадження у податкових справах.
Так, у постанові від 10.05.2018 у справі № 805/3337/17-а, розглядаючи питання про можливість застосування статті 183-3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) у редакції на час виникнення спірних правовідносин, ВС ствердив, що спір про право у контексті розглядуваної норми має місце у разі, якщо предметом спору є правовідносини, існування яких є передумовою виникнення підстав для застосування спеціальних заходів, перелічених у статті 183-3 КАС України.
Зокрема, спір про право наявний у разі, коли платник податків висловлює незгоду з рішенням контролюючого органу, що було підставою для виникнення обставин для внесення відповідного подання.
Водночас ВС підкреслив, що стаття 183-3 КАС України (у редакції, що діяла на момент прийняття рішень судами першої та апеляційної інстанцій) не містить переліку будь-яких критеріїв такої незгоди як підстави для висновку про існування спору про право. Отже, на думку ВС, у кожному конкретному випадку в залежності від змісту правовідносин суд повинен оцінити форму вираження відповідної незгоди учасника провадження на предмет існування спору. Така незгода має втілюватись у вчиненні учасником процесу об’єктивно необхідних дій для відновлення порушеного права. У даній справі такою об’єктивованою незгодою було визнано подання платником податку позову про визнання протиправним та скасування наказу про проведення документальної позапланової виїзної перевірки. Погоджуємося, що наведене беззаперечно свідчить, що між сторонами наявний спір про право з огляду на заперечення платником законності проведення перевірки, недопуск до якої й зумовив звернення податкового органу до суду з поданням, в якому він просив підтвердити обґрунтованість адміністративного арешту майна платника податків.
Також у постанові від 27.08.2018 у справі № 821/1613/16 ВС визнав, що недопущення посадових осіб контролюючого органу до вчинення дій з продовження проведення перевірки можна вважати вираженням незгоди платника податку, яка свідчить про наявність спору про право.
Так, відповідно до обставин справи, податковий орган звернувся до суду з поданням до приватного акціонерного товариства про підтвердження обґрунтованості умовного адміністративного арешту майна платника податків. Суд першої інстанції своєю ухвалою закрив провадження у справі. Апеляційний адміністративний суд залишив ухвалу суду першої інстанції без змін. Суди відмовили у розгляді подання за правилами скороченого провадження, оскільки ними було встановлено існування спору про право (спір щодо права вчинення податковим органом дій з продовження проведення перевірки у зв’язку з відсутністю в наказі на її проведення чіткої дати початку та закінчення проведення перевірки). ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій. У даному випадку також цілком можна погодитися з ВС щодо існування спору про право.
Водночас досить суперечливою видається позиція ВС, висловлена ним у постанові від 28.08.2018 у справі № 804/19780/14. Так, Суд ствердив, що скарга на дії посадових осіб податкового органу щодо проведення перевірки в порядку досудового (адміністративного) оскарження не повинна розумітись як підтвердження існування спору про право. Натомість оскарження наказу про проведення перевірки, дій податкового органу щодо її проведення є по суті лише запереченням обставин, що зумовили звернення податкового органу з відповідним поданням, та не є спором про право, а отже і підставою для закриття провадження. ВС: «Частиною четвертою статті 183-3 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на час звернення із поданням) суд ухвалою відмовляє у прийнятті подання в разі, якщо, зокрема, із поданих до суду матеріалів вбачається спір про право. Спір про право в контексті цієї норми має місце в разі, якщо предметом спору є правовідносини, існування яких є передумовою виникнення підстав для застосування спеціальних заходів, перелічених у статті 183-3 Кодексу адміністративного судочинства України. Зокрема, під спором про право необхідно розуміти оскарження до суду рішення про застосування адміністративного арешту (пункт 94.11 статті 94 Податкового кодексу України), оскарження податкового повідомлення-рішення, яке покладено в основу податкового боргу, що обумовило звернення податкового органу з поданням у порядку особливого провадження тощо. Помилковою є позиція суду апеляційної інстанції відносно того, що скарга на дії посадових осіб податкового органу щодо проведення перевірки в порядку досудового (адміністративного) оскарження має розумітись як спір про право. Оскарження наказу про проведення перевірки, дій податкового органу щодо її проведення є по суті запереченням обставин, що зумовили звернення податкового органу з відповідним поданням, не є спором про право, а отже і підставою для закриття провадження».
Вважаємо, що така позиція вступає у суперечність із твердженнями ВС, наведеними ним у першій, із розглянутих нами постанов.
Крім того, така позиція суперечить і практиці з цього питання, яку досі можна було вважати усталеною. Зокрема, у даному контексті варто пригадати позицію, висловлювану у листі Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) від 02.02.2011 № 149/11/13-11. Зокрема, саме в цьому листі наголошувалося, що спір про право в контексті статті 183-3 КАС України має місце в разі, якщо предметом спору є правовідносини, існування яких є передумовою виникнення підстав для застосування спеціальних заходів, перелічених у статті 183-3 КАС України. Однак у листі зазначалося, що зокрема, спір про право наявний у разі, коли платник податків висловлює незгоду з рішенням податкового органу, що було підставою для виникнення обставин для внесення відповідного подання. Наприклад, платником податків оскаржено до суду рішення про застосування адміністративного арешту; оскаржено податкове повідомлення-рішення, яке покладено в основу податкового боргу, що стягується шляхом внесення подання, тощо. При цьому незгода платника податків із рішеннями податкових органів щодо застосування спеціальних заходів, згаданих у статті 183-3 КАС України може підтверджуватися не лише зверненням із відповідним адміністративним позовом. Суд може встановити наявність спору також із змісту заперечень платника податків, стосовно якого внесено подання. Зокрема, платник податків може заперечувати розмір податкового боргу, що стягується, або факт узгодження податкових зобов’язань, з яких виник податковий борг; склад майна, щодо якого застосовується адміністративний арешт; заперечувати наявність податкового боргу, у зв’язку з яким накладено адміністративний арешт, або законність проведення перевірки, недопущення до якої призвело до застосування адміністративного арешту, тощо.
Списи зламано. Стріли вистріляно. На полі битви лежать пошматовані тіла мрій і надій на реалізацію найгучнішої постреволюційної податкової ілюзії — податку на виведений капітал (ПВК). Цитадель податку на прибуток (ПнП) вистояла. З розбитих бійниць обережно визирають нечисленні захисники фортеці. Вони відстояли її принаймні на найближчий бюджетний рік. Атака захлинулася. Є час перевести дух і почистити зброю.
Так, час розкидати каміння минув. Настав час його збирати. Збирати й підбивати підсумки війни без переможців, у якій програли всі. І президент, якого вкотре підставили недалекі податкові радники. І уряд, що опинився у вилці між розумними запереченнями МВФ та штучно підігрітим “запитом бізнесу”. І захоплені яскравою, але порожньою ідеєю платники податків, які в нашій країні звикли програвати завжди. В умовному виграші опинилися, звісно, два-три податкових активісти, які намагаються зробити собі ім’я на чотирирічній боротьбі за чудодійний спосіб ощасливити бізнес. Однак і цей виграш отруєний фальшем помилкової, неминуче токсичної ідеї.
Здається, тонни паперу, години ефірів та піна сперечальників канули в нікуди, без жодної користі. Однак це не так. Не так, якщо ми, всупереч давній українській традиції хай там що продовжувати наступати на граблі, зробимо правильні висновки з пережитого. Ми впевнені в тому, що переважна більшість симпатиків і лобістів ПВК щиро боролася за спірний податок як за благо, необхідне для розвитку економіки своєї країни, від душі бажали їй процвітання, лише трохи помиляючись у способах досягнення своєї мети. Їхні противники, до яких належить і автор цих рядків, бажаючи того самого, просто намагалися вберегти країну та її податкову систему від ще однієї помилки, яка здається їм фатальною. І перші, і другі боролися одні з одними за одне й те саме. Хоча насправді досягнення тієї мети, про яку всі ми мріємо, можливе і без руйнування чинної податкової системи.
Розберімося, чим обґрунтовується необхідність введення ПВК.
1. Спростити життя бізнесу. Залучити інвестиції в економіку. Забезпечити умови для безподаткового інвестування.
Вважається, що ПВК настільки спростить умови ведення бізнесу, що в Україну ринуть інвестиції. Я впевнений: запорукою збільшення інвестицій та стабільного розвитку економіки є мир, валютна, цінова, політична стабільність і безпека бізнесу в країні. Оподаткування — лише додатковий, хоча й, безперечно, важливий чинник. Однак із тезою симпатиків ПВК про позитивний вплив ПВК на залучення інвестицій можна погодитися (хоча б у тому смислі, в якому інвестиції приваблює скасування будь-якого податку, від ПнП до ПДВ). Тому розберімося, як можна досягти цієї самої, близької всім нам мети, не ламаючи нинішньої податкової системи.
Інвестиції та реінвестиції у грошовій формі й так не обкладаються податком. Це зрозуміло. Лобісти ПВК ведуть мову про звільнення від податку тих витрат бізнесу, які по суті є інвестиціями, хоча юридично як такі не кваліфікуються, а на їх здійснення держава пільг не надає. Візьмемо, приміром, придбання основних засобів. Основні засоби амортизуються. Тобто сплачена підприємцем вартість на фінансовий результат переноситься впродовж усього періоду корисної експлуатації обладнання. У принципі, це відповідає економічній сутності використання основних засобів. Однак підприємець (а в певних випадках і ми з вами як суспільство) зацікавлений у тому, щоб сплачені ним гроші на придбання основних засобів лягали на витрати зразу, зменшуючи оподатковуваний прибуток, а не поступово, примушуючи підприємця, фактично, сплатити податок із грошей, інвестованих в основні засоби.
Як можна надавати пільги на такого роду інвестиції, не скасовуючи і податку, і амортизації як таких? Дуже просто. Норми амортизації встановлюються ст. 138 ПК для 16 груп основних фондів. Що нам заважає з метою стимулювання інвестицій в основні засоби передбачити прискорені норми амортизації або взагалі 100-відсоткову амортизацію, відкоригувавши таким чином податкову різницю?
Тепер даймо відповідь ще на одне запитання, — а чи справді на абсолютно всі інвестиції в основні засоби слід надавати пільги з прискореної амортизації? Вочевидь, ні. Будь-яка пільга (якщо ми віримо в дійовість податкового регулювання як такого) має надаватися з певною метою. Підтримуючи бізнес “у принципі” або інвестування “у принципі”, ми робимо дурість. Адже ми не ставимо за мету створити нову офшорну зону в Європі, та, відверто кажучи, нам навряд чи дадуть це зробити. При цьому, як відомо, навіть офшорні зони не звільняють від оподаткування бізнес, який працює всередині країни. Але найголовніше: звільняючи “все”, ми стимулюємо розвиток того, що стимулювання не потребує. Гральний бізнес, банківський сектор, консалтинг, торгівля нерухомістю, вирощування зернових (та інші галузі з убутною віддачею) — лише окремі приклади галузей, які не потребують пільг, а можливо — й навпаки: здатні нести додатковий тягар податків.
Отже, якщо ми справді хочемо підтримати розвиток вітчизняної економіки і стимулювати інвестиції в неї, давайте:
(1) визначимо, які галузі ми стимулюватимемо, якого роду інвестиції (інвестиції в що?) і на який термін;
(2) використовуючи тонкий, високоінтелектуальний механізм податкових різниць у ПнП, надамо точкові пільги для бізнесу, тобто не килимовим методом, а там, де це справді необхідно.
Цього можливо досягти саме в ПнП й абсолютно неможливо — у ПВК. При цьому податкові стимули для розвитку окремих галузей ми зможемо надати не тільки в рамках самого податку на прибуток. Визначаючи, що, наприклад, авіабудування є для нас пріоритетною галуззю розвитку, ми: (1) надаємо прискорені норми амортизації на обладнання, необхідне авіаторам; (2) звільняємо імпорт цього обладнання від ввізного ПДВ, акцизів та мита. Тобто підтримка виходить комплексною.
Крім того, чому інвестиції в пріоритетні галузі треба звільняти тільки від ПнП, а чому не звільнити й від ПДФО, якщо ми припускаємо, що бізнесом можуть займатися ФОПи або інвестувати можуть фізичні особи? Це було б справедливо і правильно.
У рамках ПнП досить ефективно можна стимулювати не тільки галузі, а й певні види інвестування. Наприклад, чому нам не передбачити можливість 100-відсоткового віднесення на витрати витрат на придбання четвертої групи основних засобів? Це могло б стимулювати оновлення комп’ютерного парку абсолютно всіх підприємців країни й пішло б також на користь економіці загалом.
Виходячи зі стратегічних цілей розвитку економіки країни (які непогано б мати) і з правильним, точковим використанням оподаткування можна справді підштовхнути розвиток економіки там, де це потрібно, не позбавляючи бюджет надходжень і, що важливо, не узгоджуючи таких дій з МВФ. Так можливо й необхідно створити галузеві локомотиви для розвитку економіки країни загалом. Таким чином ми досягаємо тих самих цілей, які декларують лобісти ПВК (і з якими ми, звісно, згодні), але, на відміну від ПВК, системно, точково та ефективно!
2. ПВК позбавить фіскальну службу можливості “кошмарити” бізнес перевірками, а сам бізнес — необхідності ведення додаткового податкового обліку для потреб ПнП.
Із цією тезою важко не погодитися. Справді, скасування податку — це і скасування контролю над його стягненням, і спрощення звітності. Однак не будемо ж ми такими наївними, щоб бачити коріння зловживань фіскалів під час проведення податкових перевірок в існуванні ПнП? Ми ж із вами пам’ятаємо, що в податковій системі ще багато податків, крім ПнП, сплату яких теж потрібно перевіряти. За бажання, фіскалам, які неодноразово демонстрували досі свою винахідливість, не важко буде перетворити життя комерційного підприємства на пекло, перевіряючи його на предмет сплати навіть туристичного збору. Упевнений: ми не такі наївні, щоб шукати причини дефектів податкового адміністрування в податках як таких.
Із проблемами податкового контролю (яких, до речі, впродовж останніх кількох років стало на порядок менше) треба боротися насамперед якісним виконанням існуючих податкових процедур, скасовуючи зловживання, а також — доопрацьовуючи ті ж таки податкові процедури, вносячи зміни в нормативні акти, що їх регулюють.
На нашу думку, подолання негативів, пов’язаних із податковим контролем лежить у площині подальшого руху з імплементації в національне законодавство норм і процедур, охоплюваних загальним поняттям Cooperative Complience, яке семимильними кроками марширує по системах оподатковування розвинених країн (“Сервіс від фіскалів”, DT.UA №32 від 2.09.2017 р.). Розпочавши рух у нашій країні, ми чомусь зупинилися. Тоді як зміщення акцентів традиційного формату податкових відносин “влада-підпорядкування” на відносини партнерства, де фіскали і бізнес відкриті одне одному, хай не тепер, а згодом обов’язково приведе до взаємної довіри сторін, примусивши їх забути колишні взаємні зловживання як страшний сон.
У кожному разі, заміна ПнП ПВК хоч і приведе до незначного зменшення податкової звітності, проте аж ніяк не буде пов’язане зі зменшенням поліцейської шикани в податкових відносинах.
3. ПнП таїть у собі передумови до ухиляння від оподаткування через переміщення оподатковуваного прибутку в інші юрисдикції з низьким рівнем оподаткування. ПВК припинить виведення грошей, обкладаючи відповідні операції за формальними ознаками.
Згодні! Платник податків хитрий на вигадки, а ризикам переміщення оподаткованого прибутку присвячені навіть усім відомі 15 дій плану BEPS, які Україна ось уже кілька років намагається імплементувати у своє законодавство. Зазначимо, що ПВК таїть у собі трохи інші, однак ще в більшому асортименті способи уникнути оподаткування.
Але йдеться не про це. З ухилянням необхідно боротися, що, до речі, вже робить Мінфін у законопроекті “Про внесення змін до Податкового Кодексу України з метою імплементації Плану протидії розмиванню бази оподатковування та виведенню прибутку з-під оподаткування”. Тим часом, погоджуючись із проблемою, ми запропонували б дійовіший спосіб протидіяти виведенню капіталу за кордон у рамках уникнення оподаткування, використовуючи зовсім свіжий досвід Великої Британії. Ідеться про податок на переспрямований прибуток diverted profits taх (DPT).
Ідея DPT, яку ще називають податком на Google, розроблена OECD з метою протидії ухилянню від оподаткування прибутку великих компаній. При цьому податок, який, ніде правди діти, має відверто штрафну природу і дискримінаційний стосовно платника податків підхід first pay later argue, що передбачає обкладання операції за формальними ознаками, виявився ефективним інструментом у сфері оподаткування електронної комерції.
Податок впроваджено у Сполученому Королівстві з квітня 2015 р. за ставкою 25%. В Австралії податок діє з 1 липня 2017 р. за ставкою 40%.
Платниками податку є тільки великі компанії. Так, в Австралії це як резиденти, так і нерезиденти, з обсягом операцій — понад 1 млрд австралійських доларів на рік. Дія податку не поширюється на фінансові установи.
Оподаткуванню у Великій Британії підлягають операції, які відповідають критерію неналежної економічної сутності insufficient economic substance (IES), спрямовані на переміщення прибутку з Великої Британії в низькоподаткові юрисдикції. Це пов’язано зі зниженням податків нижче меж, зазначених у законі в результаті т.зв. effective tax mismatch outcome (ETMO). У широкому сенсі, можна сказати, що податок може бути застосований тоді, коли податкові вигоди від здійснення операції перевищують неподаткові вигоди. При цьому оподаткуванню підлягають як зовнішньоекономічні операції, так і пов’язані з ними операції всередині країни.
Ще однією підставою для оподаткування податком є т.зв. avoided PE, тобто створення компаній-нерезидентів або представництв за кордоном з метою зниження рівня податкового тиску корпоративним податком Великої Британії.
Примітно, що платники податків мають повідомляти державу, якщо їхні операції потенційно підлягають оподаткуванню DPT. Податок нараховує HMRC (служба з податках і митних зборів Великої Британії. — Ред.) упродовж двох років із моменту здійснення операції, спрямовуючи платнику податків попереднє повідомлення про оплату. Якщо платник податків не повідомляє HMRC про потенційний об’єкт оподаткування, у відомства є чотири роки для надсилання попереднього повідомлення.
Платник податку, що отримав попереднє повідомлення про оплату, може подати пояснення впродовж 30 днів, які HMRC потім розглядає також упродовж 30 днів. І якщо HMRC вирішить випустити повідомлення про оплату наприкінці цього періоду, платник податків муситиме сплатити податок упродовж 30 днів, і після цього повинен витримати обов’язковий 12-місячний період перевірки та розгляду своєї справи (яка може бути вирішена й на користь платника податків), перш ніж він зможе подати апеляцію. Погодьтеся, більш ніж драконівська податкова процедура!
На розчарування лобістів ПВК, DPT є не замінником, а ефективним доповненням до корпоративного податку, що діє у країні. Професор А.Тінг, характеризуючи природу податку, зазначає, що він повинен мати штрафний характер за рахунок ставки оподаткування, яка перевищує максимальну ставку корпоративного податку, таким чином стимулюючи компанії платити корпоративний податок, аби уникнути DPT. Хоча, попри це, в Англії до бюджету надходить понад чверть мільярда фунтів щорічно, що значно перевищує початкові прогнози.
Оподаткування операцій з переміщення прибутку за кордон на підставі простого принципу first pay later argue і дасть додаткові кошти в бюджет, і обмежить виведення коштів у низькоподаткові юрисдикції. Крім того, ми оподаткуємо електронну комерцію, про що давно, однак безрезультатно, говоримо. У зв’язку з цим, дуже важливо, що, на відміну від ПВК, DPT успішно функціонує в податкових системах великих, економічно розвинених країн, які, до речі, мають достатню вагу на міжнародному рівні для того, аби необхідність впровадження податку не була поставлена під сумнів кредиторами України. Це і є рішення win-win, яких так гостро бракує нашій податковій політиці.
* * *
Насправді чудово, що багато розумних і освічених людей зацікавилися останнім часом облаштованістю податкової системи нашої країни. Хай навіть запропонований ними шлях і помилковий, проте ми впевнені, що, об’єднавши всі зусилля для досягнення спільної для нас мети, зможемо створити ефективну й комфортну систему оподаткування. Податки — матерія дуже складна, вони не терплять радикалізму та невиправданих експериментів. Облишмо більшовицькі підходи. Їх і так було вдосталь. Займімося деталями і роботою з нормативним матеріалом на рівні ком. Давайте разом — і противники, і прибічники ПВК — розробимо потужний, складний, глибокий законопроект, спрямований справді на стимулювання розвитку вітчизняної економіки, хай і у воєнних умовах. Досягнімо спільної мети розумним шляхом. Упевнений, що енергія розбіжностей, спрямована на мирні цілі, забезпечить результат, якого так чекає від нас наша країна.