Справи за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції до фізичних осіб про знесення самочинного будівництва – специфічна категорія спорів, у яких тісно пов’язаний публічний та приватний інтерес.
З одного боку, відповідно до ч. 1 Положення про Державну архітектурно-будівельну інспекцію України, Державна архітектурно-будівельна інспекція є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем’єр-міністра України – Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.
Відповідно до пункту 3 вказаного положення, основним завданням Державної архітектурно-будівельної інспекції України є реалізація державної політики з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду. Таким чином, подаючи позов про зобов’язання привести у первісний стан будівлю шляхом знесення самочинного будівництва, інспекція звертається до суду як суб’єкт владних повноважень та виконує покладені на неї управлінські функції зі здійснення архітектурно-будівельного контролю. Очевидно, що вищенаведені аргументи свідчать на користь публічно-правого характеру даної категорії справ.
З іншого боку, стаття 177 Цивільного кодексу України відносить до об’єктів цивільних прав речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. За змістом даної статті, об’єкти самочинного будівництва також належать до об’єктів цивільних прав. Таким чином є підстави стверджувати, що цей спір пов’язаний з вирішенням питання щодо речового права.
Подібна невизначеність призводить до певних суперечностей на практиці. Різні суди неоднаково визначають підвідомчість даної категорії справ – інколи їх вирішують у порядку цивільного судочинства, а інколи – адміністративного. Звичайно, подібна ситуація не сприяє оперативному розгляду спорів та ефективній роботі судів в цілому, та потребує якнайшвидшого вирішення.
Які саме категорії справ слід розглядати в порядку адміністративного судочинства роз’яснюється у Постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України № 8 від 20.05.2013 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів».
Відповідно до пункту 3 Постанови, вирішуючи питання про віднесення норми до публічного права, а спору до публічно-правового, суди повинні враховувати загальнотеоретичні та законодавчі критерії. Зокрема, за змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України у публічно-правовому спорі, як правило, хоча б однією стороною є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Суди повинні звертати увагу на те, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб’єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.
Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи 6-381цс15, містить тотожну аргументацію: розглянувши спір у порядку цивільного судочинства, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, залишив поза увагою, що позивач – Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю – звернувся до суду як суб’єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення архітектурно-будівельного контролю у зв’язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва, містобудування та архітектури та не перевірив, що відносини між сторонами є публічно-правовими й зазначений спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.
Однак, цілком погодитись з вищенаведеною позицією неможливо, з огляду на наступне: у даному випадку недостатньо виконання лише цих двох умов для того, щоб спір розглядався в порядку адміністративного судочинства.
Відповідачем у даній категорії справ виступає фізична особа. Відповідно до частини 3 статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем в адміністративній справі є суб’єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Частина 4 цієї ж статті вказує, що громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.
Таким чином, громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень можуть бути відповідачами в адміністративному процесі лише у встановлених законом випадках.
Відповідно до ч. 7 ст. 376, у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.
Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.
Відповідно до частини 1 статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», у разі виявлення факту самочинного будівництва об’єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.
У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об’єкта та компенсацію витрат, пов’язаних з таким знесенням.
Очевидно, що вищенаведені норми не містять прямої вказівки на те, що позов повинен розглядатись саме у порядку адміністративного судочинства. На підставі цього можна стверджувати, що у даному випадку фізична особа не може виступати у якості відповідача у справі. Таким чином, дану справу не належить розглядати у порядку адміністративного судочинства.
Як вже зазначалось, стаття 177 відносить до об’єктів цивільних прав також об’єкти самочинного будівництва, даючи підстави стверджувати, що дана категорія спорів пов’язана з вирішенням питань щодо речового права.
Стаття 30 Цивільного процесуального кодексу України закріплює, що позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Отже, цивільне процесуальне законодавство не містить обмежень, які могли б перешкодити органу виконавчої влади виступати у якості позивача, а фізичній особі – у якості відповідача у справі.
Таким чином, ґрунтуючись на аналізі норм Кодексу адміністративного судочинства, Цивільного кодексу та Цивільного процесуального кодексу, можна зробити висновок, що дана категорія справ підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, адже не має всіх ознак, необхідних для віднесення її до публічно-правових спорів.