Проблемні питання практики застосування статті 1212 Цивільного кодексу України
Спеціально для видання «Юридична газета» № 49-50
Обрання способу захисту порушеного права або законного інтересу є чи ненайважливішим етапом, адже від його правильного вибору залежить результат розгляду позовної заяви, швидкість та ефективність виконання такого судового рішення.
Як відомо, чинне законодавство виділяє ряд специфічних видів позовів, які випливають зі змісту самих норм права. Відтак поряд із віндикаціним, негаторним позовами використовуються і позов, можливість подання якого виникає у зв’язку із кондинкційними правовідносинами між сторонами, тобто про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна. Суть кондикційного позову випливає з положень статей 1212, 1213 Цивільного кодексу України.
Проте, у судовій практиці застосування норм вказаних статей породжує ряд дискусій та неузгодженостей. Проаналізуємо коротко деякі з них.
Так, перше питання, яке виникає при застосуванні норм даної статті, це – чи підпадає правовідношення під регулювання вказаної норми. З одного боку здавалося б все просто, адже зі змісту ст. 1212 Цивільного кодексу України слідує, що положення даної статті застосовуються у випадку наявності таких обставин у сукупності:
— набуття або зберігання особою майна здійснено без правової підстави або така підстава відпала;
— набуття або зберігання майна було здійснено за рахунок іншої особи;
— безпідставне набуття або зберігання майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Окрім того, Верховний Суд України ще у 2014 році зробив правовий висновок зазначивши, що ст. 1212 Цивільного кодексу України застосовується лише у тих випадках, коли безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте з допомогою інших, спеціальних способів захисту. Зокрема, у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, договірний характер правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України, у тому числі й щодо зобов’язання повернути майно потерпілому (постанова від 24.09.2014 р. №6-122цс14).
У подальшому за результатами перегляду судових рішень щодо неоднакового застосування положень ст. ст. 1212, 1213 Цивільного кодексу України Верховний Суд України неодноразово зазначав, що дані норми застосовуються до позадоговірних зобов’язань, і відповідно, якщо суд встановлював наявність між сторонами договору, то визнавав застосування до таких відносин ст. 1212 неправильним (постанова від 14.10.2014 р. у справі №3-129гс14, постанова від 25.02.2015 р. у справі №3-11гс15, постанова від 02.02.2016 р. у справі №6-3090цс15 та ін.).
Разом із тим, у постанові Верховного Суду України від 02.02.2016 р. у справі №6-3090цс15 суд відмітив, що конструкція статті 1212 Цивільного кодексу України, як і загалом норм глави 83, свідчить про необхідність установлення так званої “абсолютної” безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.
Отже, узагальнюючи викладене можна сказати, що за висновками Верховного Суду України норми статей 1212, 1213 Цивільного кодексу України застосовуються у таких випадках: зобов’язання між сторонами виникло не на підставі договору; набуття або збереження майна є абсолютною безпідставним; безпідставне збагачення однієї особи за рахунок іншої не може бути усунуте з допомогою інших, спеціальних способів захисту.
Проте, така позиція Верховного Суду України є неконкретизованою, оскільки не зрозуміло, у якому випадку особа може обґрунтовувати свою вимогу даною нормою, якщо підстава правомірного набуття майна або його збереження відпала, наприклад, при розірванні договору, або ж у випадку застосування не того пункту договору через його неправильне тлумачення, чи неправильний розрахунок суми, що призвело до сплати більшої суми, ніж належить.
Наслідком такого неконкретного тлумачення є висновки судів касаційної інстанції, а також Верховного суду України щодо переплачених коштів, які не співвідносяться з указаною вище позицією. Відтак, у рішенні від 14.10.2014 р. №3-138гс14 Верховний Суд України зазначив, що оскільки сума, яку просив стягнути позивач, утворилась внаслідок переплати за договором поставки, який був виконаний сторонами і у відповідача відповідно не було вимоги до позивача за цим договором, то зобов’язання щодо повернення цих грошових коштів (тобто суми сплаченої понад вартість товару) за правовою природою є таким, що виникло у зв’язку із набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави, тобто є окремим від зобов’язань, що виникають між сторонами з договору поставки.
Вимогу з повернення надмірно сплачених відсотків (за твердженням позивача були нараховані не за тією відсотковою ставкою) за користування кредитом відповідно до умов кредитного договору Вищий господарський суд України також назвав кондикційним зобов’язанням, тобто окремим від зобов’язань, які виникають з депозитного договору і погодженою на його умовах депозитної ставки нарахування та виплати відсотків на суму депозиту при вимозі за ініціативи вкладника дострокового повернення грошових коштів (постанова від 26.10.2016 р. у справі №922/189/16).
Такі висновки судів (хоча і суперечать позиції Верховного Суду України) відповідають правовій природі кондикційного зобов’язання, яка була описана ще в римському праві. Тому у випадку переплати, це зобов’язання між сторонами буде кондикційним зважаючи на те, що воля особи, яка здійснює платіж та воля особи, яка його отримує направлені на переведення права власності на відповідні кошти, але ціль угоди не може бути досягнута, адже не існує саме цього боргу в результаті чого і перехід права власності є безпідставним.
Ще більший деструктив у практику застосування вказаної вище норми вносять протилежні висновки судів щодо можливості повернення надмірно сплачених коштів, суми яких підлягали сплаті відповідно до умов укладених між сторонами договорів, або ж у випадку стягнення сум за повернений товар на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України (постанова Вищого господарського суду України від 14.04.2014 р. №910/15945/13, постанова Вищого господарського суду України від 01.07.2015 р. у справі №910/1620/13).
Проте, якщо дотримуватись такої позиції, то виникає питання, на якій підставі стягувати цю суму переплати, якщо з одного боку Верховний Суд України дотримується позиції про те, що ці кошти не є безпідставно набутими, а з іншого боку правова природа цих коштів не відповідає визначеному ст. 22 Цивільного кодексу України поняттю збитків.
Тому для виключення можливості двоякого тлумачення судами положень ст. 1212 Цивільного кодексу України доцільно було б, на нашу думку, узагальнити тлумачення судами критерію “безпідставності” набуття або збереження майна, в тому числі “абсолютної безпідставності”, а також визначити можливі підстави виникнення позадоговірного зобов’язання.
Іншим дискусійним питанням, що виникає на практиці при застосуванні до правовідносин ст. 1212 Цивільного кодексу України є обрання способу захисту права, який має використовуватися потерпілою особою для відновлення права у разі заволодіння її майном або збереження такого майна іншою особою є безпідставним.
Відтак в одному із рішень суд відмовляючи у задоволенні позовних вимог зазначив, що вимога позивача врахувати включені у агентську розрахункову відомість за відповідний період суму коштів до повернення як переплату при здійсненні розрахунків з позивачем у майбутніх періодах, суперечить способу захисту визначеному статтями 1212, 1213 Цивільного кодексу України, якими нормативно обґрунтовані позовні вимоги позивача (рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2013 р. у справі №910/15945/13).
Проте, з такою думкою суду можна посперечатись, виходячи з наступного.
Як відомо, однією із основних засад цивільного, господарського судочинства є диспозитивність, під якою розуміється вільне, на власний розсуд здійснення і розпорядження юридично заінтересованими особами матеріальними правами щодо предмета спору, процесуальними засобами захисту порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, що спрямовані на розвиток, зміну або припинення розгляду цивільної, господарської справи в суді в межах, дозволених законом і в установленому процесуальному порядку. Відповідно предмет позову залежить від обраного особою способу захисту права.
Так, право на захист є самостійним суб’єктивним правом, тобто юридично закріпленою можливістю використовувати передбачені законом заходи правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права шляхом застосування відповідних способів та засобів захисту.
Статтею 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України визначені способи захисту прав та інтересів. Разом із тим, обидві норми передбачають можливість суду захистити право або інтерес в інший спосіб, що визначений договором або законом. Втім, іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту.
Варто зауважити, що у чинному законодавстві не визначено поняття “способи захисту”. Більше того, Цивільний кодекс України визначає “способи захисту”, а Господарський кодекс України говорить про “захист прав та законних інтересів певним шляхом”. Але із аналізу вказаних норм поняття “способу захисту” можна визначити як закріплені законом, договором і такі, що не забороняються нормами права та відповідають характеру відносин між сторонами допустимі дії або бездіяльність (або їх сукупність), спрямовані на попередження, припинення порушення права, а також на його відновлення. Тому вимоги, що містяться у конкретних нормах, право на звернення з якими виникає у заінтересованої особи у результаті порушення або оспорювання її права чи законного інтересу (наприклад вимога відшкодування збитків (ст. 16, 22), вимога про припинення зобов’язання (ст. 646), право вимоги повернення майна в натурі (ст. 1213) та ін.), є швидше засобами впливу, що можуть застосуватись до особи, яка порушила відповідне зобов’язання вже як наслідок захисту таких прав у судовому порядку. І як наслідок не можуть бути тотожними способам захисту.
При цьому, спосіб захисту як конкретна дія буде обиратися особою самостійно враховуючи право на відповідну передбачену законом вимогу, характер правових відносин, що склалися між сторонами, а також можливі межі реалізації свого суб’єктивного права на захист (Аналіз практика застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України, здійснений Верховним Судом України).
Тому, враховуючи проаналізований вище матеріал можна сказати, що вимогу про повернення майна (що передбачена нормою ст. 1212) не слід ототожнювати із способом захисту з проханням про застосування якого особа буде звертатись до суду.
За вимогами кондикційного позову суд має визнати факт набуття особою майна без достатніх на те правових підстав. При цьому, захистити право у спосіб обраний самою потерпілою особою.
Тому, обґрунтовуючи вимоги позову нормами ст. 1212 Цивільного кодексу України особа може просити про застосування способу захисту, який не буде суперечити нормам діючого законодавства, не порушуватиме прав та інтересів третіх осіб та буде найбільш ефективним для відновлення порушеного права потерпілого.
Можливість застосування більше одного способу захисту чи обрання особою, іншого способу захисту, ніж визначений законом прямо не передбачено ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України. Втім, аналізуючи вказані норми в сукупності із загальними принципами цивільного та господарського судочинства можна зробити висновок про, те що особа має право пред’явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
Таку ж думку, висловив Верховний суд України у постанові від 21 травня 2012 року у справі № 6-20цс11 за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах. Так, посилаючись на ст. ст. 55 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом, суд зазначив, що обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням вказаних положень та з урахуванням майбутнього результату. Тобто, ефективний спосіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення – гарантувати особі можливість отримання особою відповідного відшкодування. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Як підсумок зазначеного вище можна сказати, що наразі існує необхідність у більш детальному регулюванні кондикційних правовідносин. І зважаючи на неоднакове тлумачення норм права, що, у свою чергу, зумовлює неоднакове застосування відповідних норм до подібних правовідносин, таке розмежування доцільніше було б провести на законодавчому рівні. Оскільки усунення можливості двоякого тлумачення забезпечує ефективність самого судочинства і в результаті створює умови для реального захисту порушених прав.