21 червня 2019 року новообраний Президент України видав указ № 421/2019 «Про комісію з питань правової реформи», яким було передбачене створення Комісії з питань правової реформи, як нового дорадчого органу при Президентові України, та ліквідовано Конституційну Комісія, а також Раду з питань судової реформи, які діяли до цього з 2014 року. Пріоритетним напрямом роботи новоствореної Комісії є забезпечення реалізації конституційних норм і принципів, спрямованих на захист фундаментальних прав і свобод людини та громадянина.
Конституційний Суд України у своєму рішенні № 9-рп/2012 від 12 квітня 2012 року вказує на обов’язок держави створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації конституційних прав. Відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод, оскільки призводить до того, що вони стають декларативними, а це є неприпустимим у правовій державі».
Згідно статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» професійна діяльність адвоката полягає в здійсненні захисту, представництва та наданні інших видів правової допомоги, а отже саме адвокатура як недержавний самоврядний інститут покликана забезпечити практичну реалізацію законних прав та свобод кожного члена суспільства.
Як слушно зазначив більше ста років тому один із найталановитіших правників в історії світової адвокатури Федір Никифорович Плевако: «За прокурором стоїть мовчазний, холодний, непорушний закон, а за спиною адвокатом – людина зі своєю долею, зі своїми сподіваннями та надіями, і ця людина сподівається на адвоката, шукає у нього захисту, і дуже страшно оступитися з такою ношею».
Однак, незважаючи на відповідальність за долю людей яка в силу особливостей професії лягає на плечі адвокатів вони і самі доволі часто виявляються беззахисними перед обличчям успадкованої від СССР правоохоронної системи. Так, згідно статистичної інформації, яка була надана Генеральною прокуратурою України за запитом Голови Комітету захисту прав адвокатів та гарантій адвокатської діяльності при НААУ, в 2017 році було зареєстровано 315 кримінальних проваджень стосовно порушення професійних прав адвокатів, в 2018 році в Єдиний реєстр досудових розслідувань внесено 307 правопорушень.
Крім самої кількості кримінальних проваджень, не меншої уваги заслуговує і статистика, щодо ефективності їх розслідування. Так, в 2017 році з 315 зареєстрованих проваджень до суду з обвинувальним актом направлено було направлено лише 3 кримінальних провадження, і жодна особа не була притягнута до відповідальності. Подібною залишилась ситуація і в 2018 році 307 відкритих кримінальних провадження з яких до суду з обвинувальним актом направлено всього 3, і знову як і минулого року до кримінальної відповідальності не притягнуто ні однієї особи.
З наведеної вище статистики можемо резюмувати, що злочини проти професійних прав адвокатів є одними з «найбезпечніших» з точки зору злочинця, адже ймовірність бути притягнутим до відповідальності за порушення професійних прав адвокатів близька до нуля.
Нерівна реалізація рівних прав, або сторони в кримінальному процесі
З метою саме практичної реалізації законних прав та свобод кожного члена суспільства законодавцем в частині другі статті 22 Кримінального процесуального кодексу України задекларовано рівні права сторін кримінального провадження на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг. В пункті 3 статті 7 цього ж Кодексу визначено, що рівність перед законом і судом є однією із засад кримінального провадження.
Нагадаємо, що Кримінальний процесуальний кодекс України визначив лише дві сторони кримінального провадження, якими є: сторона обвинувачення та сторона захисту (пункт 19 частина 1 статті 3). З сторони обвинувачення виступають: слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор, а також потерпілий, його представник і законний представник у випадках, установлених КПК України, з сторони захисту: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники.
Завданням оперативно-розшукової діяльності відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави. Іншими словами, сутність оперативно-розшукової діяльності фактично зводиться до збирання з метою подання суду системи доказів стосовно фактичних обставин вчинення певного кримінального правопорушення.
В статті 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» наведено вичерпний перелік суб’єктів, які мають право на здійснення оперативно-розшукової діяльності, так оперативно-розшукову діяльність можуть здійснювати відповідні підрозділи: кримінальної та спеціальної поліції, Державного бюро розслідувань, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, управління державної охорони, органів доходів і зборів Державної кримінально-виконавчої служби України, Міністерства оборони України, Національного антикорупційного бюро України (ст. 5).
Як бачимо Національне законодавство забороняє проведення оперативно-розшукової діяльності не лише громадськими, приватними організаціями та особами, а й будь-якими іншими підрозділами зазначених вище державних органів. Отже, держава в особі законодавця визначила вкрай обмежене коло суб’єктів, уповноважених здійснювати оперативно-розшукову діяльність в Україні.
Аналіз вищенаведених процесуальних норм і положень Конституції України свідчить про наявність протиріч в аспекті дотримання конституційного принципу рівності всіх перед законом. Громадяни України згідно вимог статті 24 Конституції України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, забороняються будь-які привілеїв чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. До того ж, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (стаття 64 Основного Закону України).
Рівність сторін кримінального провадження, незважаючи на задекларовану конституційну рівність усіх перед законом (стаття 24 Конституції України), а також конституційну гарантію кожного на професійну (тобто фахову кваліфіковану) правничу допомогу, і всупереч вимогам загальних засад кримінального провадження, визначених КПК України від 13 квітня 2012 року (стаття 7), не забезпечена.
Сторона обвинувачення та сторона захисту кримінального провадження в праві збирати та подавати до суду докази стосовно фактичних обставин кримінального правопорушення. І це логічно. Проте жоден суб’єкт, який належить до сторони захисту, не має права здійснювати оперативно-розшукову діяльність, натомість усі суб’єкти здійснення оперативно-розшукової діяльності виступають у кримінальному провадженні на стороні обвинувачення. Відтак, реальні можливості сторони захисту збирати та подавати до суду юридично значимі документи є суттєво і невиправдано обмеженими порівняно зі стороною обвинувачення.
Зарубіжний та вітчизняний досвід урегулювання діяльності приватних детективів
Питання збирання доказів у кримінальному провадженні свого часу поставало не в різних країнах, які не могли повноцінно забезпечити нагальні потреби в частині соціальних викликів, пов’язаних з кримінальними правопорушеннями і зібранням доказів, необхідних для вирішення судом справи. Тому низці країн світу на законодавчому рівні було врегульовано питання приватних детективів. Зокрема в країнах англосаксонської правової системи (США, Велика Британія, Канада, Мексика та ін.), країнах романо-германської правової системи (ФРН, Франція, Іспанія, Італія, Португалія та ін.), країнах традиційної правової системи (Індія, Ізраїль, Японія).
Наразі інститут приватних детективів став настільки органічним елементом правової системи у деяких країнах світу (наприклад, США, Велика Британія, Франція та ін.), що навіть знайшов неабияку кінематографічну та літературну популярність. Це позитивно вплинуло на формування довіри суспільства до приватних детективів, їхніх агенцій і служб. Яскравим прикладом є США, де кількість приватних детективів наразі перевищує 1 млн осіб.
На пострадянських теренах першою країною в які на законодавчому рівні була врегульована діяльність приватних детективів стала Латвія в які Закон «Про детективну діяльність» був прийнятий ще у 2001 р.
В Україні вже була спроба унормування інституту приватних детективів, так 13 квітня 2017 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про приватну детективну (розшукову) діяльність». Проте 7 червня цього ж року Президент України наклав на цей закон своє вето, вказуючи на необхідність приведення всього законодавства України у відповідність до цього закону, для уникнення правових колізій. Для подолання накладеного Президентом вето парламентаріям, не вистачило голосів.
Врегулювання інституту приватних детективів дозволяє вирішити ряд важливих питань:
а) забезпечити реальну, а не формальну рівність сторін кримінального провадження у реальні здатності збирати та подавати докази;
б) зменшити завантаженість правоохоронних органів, оскільки приватні детективи можуть взяти на себе частку роботи, яку раніше виконували правоохоронці;
в) розширили спектр зайняття підприємницькою діяльністю, та створити додаткові робочі місця, що дозволить збільшити надходження до бюджету;
г) підвищили якісний рівень розкриття кримінальних правопорушень;
Проте, запропонована Верховною Радою редакція Закону України «Про приватну детективну (розшукову) діяльність», мала ряд недоліків:
а) приватним детективам не було надано достатніх повноважень для здійснення ефективного розслідування, наприклад: звертатися із запитами, щодо надання інформації подібно до того як це роблять адвокати, також приватний детектив позбавлений права здійснювати негласні слідчі дії, що в свою чергу може призвести до того, що здобуті під час приватного слідства докази ризикують бути визнані судом недопустимими, а це фактично нівелює всю роботу детектива.
б) задекларована незалежність приватного детектива від державних органів, при був передбачений нагляд і контроль за діяльністю детективів з боку Національної поліції України, в тому числі і видачу та анулювання свідоцтв про право на заняття розшуковою діяльністю.
Спеціально для “Закон і Бізнес” — https://bit.ly/2YigPNJ
Конституційний Суд рішенням №4‑р/2019 від 13.06.2019 р. визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 2 ст. 392 Кримінального процесуального кодексу України щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті. Цим же рішенням КСУ зобов’язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання у відповідність до прийнятого рішення.
До цього часу, згідно зі ст. 392 Кримінального процесуального кодексу України, ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції, до ухвалення судових рішень, передбачених ч. 1 цієї статті, не підлягали окремому оскарженню. Заперечення проти таких ухвал могли бути включені до апеляційної скарги на судове рішення, яке було ухвалене судом першої інстанції та не набрало чинності.
Зазвичай на практиці суд першої інстанції у кримінальному провадженні, дійшовши висновку про необхідність застосування до обвинуваченого найтяжчого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, застосовуючи ст. 331 КПК України, міг постійно тримати обвинуваченого під вартою до винесення остаточного рішення у справі. Тільки після такого довготривалого розгляду кримінального провадження судом першої інстанції, Апеляційний суд, встановивши помилки та порушення цього суду, міг змінити запобіжний захід.
Визнання Конституційним Судом України положення ч. 2 ст. 392 КПК України неконституційним, розширило права обвинувачених, дозволивши апеляційне оскарження ухвал про продовження запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою.
Важливі для застосування на практиці висновки КСУ
Зобов’язавши Верховну Раду привести нормативне регулювання ст. 392 КПК України у відповідальність до Конституції України та прийнятого рішення №4‑р/2019 від 13.06.2019 р., Конституційний Суд України певною мірою ускладнив таку практику. Оскільки від законодавця можна довго очікувати виконання рішення.
Однак Конституційний Суд України вже висловлював свою позицію щодо порядку виконання його рішень та висновків у п. 5.6.6. Виконання рішень та висновків Конституційного Суду України №15/00, №16/10, №4/16: «Проте додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність».
Таким чином, пряма заборона оскарження ухвал про продовження тримання під вартою скасована — втратила чинність. Відповідно до ст. 152 Конституції України, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Згідно зі ст. 98 ЗУ «Про Конституційний Суд України», за невиконання рішень та недодержання висновків Суду настає відповідальність відповідно до закону. Отже, апеляційним судам вже зараз доведеться виконувати рішення КСУ, зокрема в частині додержання висновків суду під час прийняття свого рішення.
Апеляційні суди мають додержуватися висновків Конституційного Суду України:
щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді; щодо того, що вдосконалення законодавства в контексті ст. 55 Конституції України має здійснюватися поступово, а саме спрямовуватися на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю та обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень (рішення КСУ №6‑зп від 25.11.1997 р., №9‑зп від 25.12.1997 р.);
про те, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій; перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів людини й громадянина; забезпечення права на апеляційний перегляд справи — одна з конституційних засад судочинства — спрямоване на гарантування ефективного судового захисту прав і свобод людини й громадянина з одночасним дотриманням конституційних приписів щодо розумних строків розгляду справи, незалежності судді, обов’язковості судового рішення тощо (рішення №11‑рп/2007 від 11.12.2007 р.);
про те, що неможливість своєчасного апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою унеможливлює ефективну та оперативну (дієву) перевірку правомірності обмеження конституційного права особи на свободу на стадії судового розгляду.
Неможливість оскарження особою чи її захисником в апеляційному порядку ухвали суду про продовження строку тримання під вартою створює умови, за яких помилкове рішення суду першої інстанції, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для зазначеної особи у вигляді безпідставного обмеження її конституційного права на свободу (рішення №4‑р/2019 від 13.06.2019 р.). Зазначена юридична позиція КСУ сформована з посиланням на п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, яка однією з основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи; на ст. 13 Конвенції щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження; на Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №Rec(2006)13 від 27.06.2006 р. державам-членам щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, умов, в яких воно має відбуватися, та про заходи забезпечення гарантій проти зловживань, якими визначено детальні стандарти щодо права на оскарження:
«Будь-яка особа, яку утримують під вартою, як і будь-хто, щодо кого ухвалюється рішення про продовження такого утримання або про альтернативні заходи, повинна мати право оскаржити таке рішення та після ухвалення цього рішення має бути поінформована про наявність такого права. Утримувана під вартою особа повинна мати самостійне право невідкладно звернутися до суду щодо питання правомірності утримування її під арештом. Це право може бути забезпечене шляхом періодичного перегляду питання про утримання під вартою, що дозволяє порушити будь-яку проблему, пов’язану з таким зверненням».
Таким чином, висновки КСУ однозначно визначають право обвинуваченого чи його захисника на апеляційне оскарження рішення про продовження тримання під вартою, оскільки це буде гарантією реалізації права особи на судовий захист.
Механізм оскарження
Для визначення процесуального механізму оскарження ухвали про продовження тримання під вартою підзахисного необхідно дослідити наявні норми Кримінального процесуального кодексу України, які стосуються запобіжного заходу — тримання під вартою.
Згідно зі ст. 331 КПК України, під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому гл. 18 цього Кодексу. Незалежно від наявності клопотань, суд зобов’язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу 2‑місячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
За результатами розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати 2 місяці. До спливу продовженого строку суд зобов’язаний повторно розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою, якщо судове провадження не було завершене до його спливу.
З моменту направлення обвинувального акту чи інших клопотань до суду вся відповідальність щодо ризиків можливої втечі обвинуваченого та забезпечення його участі в засіданні покладається на суд. Тому саме цей суд приймає рішення щодо доцільності застосування запобіжного заходу, зокрема, тримання під вартою, в порядку, передбаченому гл. 18 КПК України.
Ст. 178 КПК України передбачено, що вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у ст. 177 цього Кодексу, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини:
вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення;
тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винним у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується;
вік і стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого;
міцність соціальних зв’язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, в тому числі наявність у нього родини та утриманців;
наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання;
репутацію підозрюваного, обвинуваченого;
майновий стан підозрюваного, обвинуваченого;
наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого;
дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше;
наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення;
розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини;
ризик продовження чи повторення протиправної поведінки, зокрема ризик летальності, що його створює підозрюваний, обвинувачений, у тому числі у зв’язку з його доступом до зброї.
Саме в цей момент найчастіше суд першої інстанції припускається помилки або упередженості. Приймаючи рішення на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів, суд зобов’язаний оцінити в сукупності всі обставини. Враховуючи, що питання продовження тримання під вартою вирішується тим самим судом, який попередньо обрав запобіжний захід тримання під вартою, то виникають вагомі підстави сумніватися в об’єктивності прийняття рішення тим самим судом.
Саме тому необхідність судового контролю за обмеженням прав і свобод обвинуваченого, який перебуває під вартою, на цьому етапі кримінального провадження надзвичайно важлива. Слід зазначити, що на стадії досудового розслідування слідчий суддя, який приймає рішення про обрання запобіжного заходу щодо особи, керується тими ж вимогами кримінального процесуального законодавства (розд. 18 КПКУ), що й суд першої інстанції, який вирішує питання про доцільність продовження тримання під вартою обвинуваченого.
Ст. 309 КПК України визначено, що під час досудового розслідування можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або про відмову від його застосування. Згідно зі ст. 395 КПК України, апеляційна скарга подається на ухвали слідчого судді безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом 5 днів з дня її оголошення.
Отже, враховуючи, що норми, якими керується слідчий суддя на стадії досудового розслідування під час обрання запобіжного заходу, тісно переплітаються (фактично ототожнюються) з нормами, якими керується суд першої інстанції, продовжуючи строк тримання під вартою, правильним є застосування такого порядку оскарження ухвали суду першої інстанції про продовження тримання обвинуваченого під вартою, який передбачений для ухвал на стадії досудового розслідування.
Застосування аналогії права та врахування аналогічної практики
Багатьом відома практика прийняття слідчими суддями ухвал про проведення податкових перевірок, хоча КПК України не передбачав і не передбачає процедури звернення до слідчого судді з клопотанням про призначення податкової перевірки, порядок розгляду слідчим суддею таких клопотань і результатів їх розгляду.
Така ситуація тривала до 11.10.2017 р., коли Апеляційний суд м. Києва скасував ухвалу слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 28.02.2017 р. про проведення позапланової податкової перевірки (справа №757/11320/17‑к). В ньому Апеляційний суд м. Києва висловив свою позицію з приводу прогалини в оскарженні ухвал слідчого судді, які згідно зі ст. 309 КПК України не підлягають оскарженню.
Важливо, що суд, посилаючись на низку рішень ЄСПЛ (п. 25 Рішення у справі «Делкур проти Бельгії» від 17.01.1970 р. та п. 65 Рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11.10.2001 р.), зазначив, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, у ст. 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, не встановлені вимоги до держав засновувати апеляційні або касаційні суди. Там, де такі суди існують, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні також відповідати забезпеченню ефективного доступу до цих судів. Позбавлення за таких обставин права на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді було б порушенням принципів рівності всіх перед законом і судом та доступу до правосуддя. Таким чином, суд застосував аналогію права.
Згодом аналогічна позиція була висловлена у постанові Верховного Суду України №5–142кс(15)17 від 12.10.2017 р.: «У разі постановлення слідчим суддею ухвали, що не передбачена кримінальними процесуальними нормами, до яких відсилають положення ч. 3 ст. 309 КПК, суд апеляційної інстанції не має права відмовити у перевірці її законності, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК України. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК України, які його гарантують, з огляду на положення ч. 6 ст. 9 КПК України, яка встановлює, що у випадках, коли положення КПК України не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК України».
Також варто зазначити про негативну судову практику, якою було відмовлено в доступі до правосуддя за аналогічних обставин. Зокрема, 15.02.2018 р. ухвалою Верхового Суду (справа №757/2200/17‑к) надано нові роз’яснення щодо права на оскарження ухвал слідчого судді про податкову перевірку. Верховний суд нагадав, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не вважається абсолютним, воно може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Однак ці обмеження не повинні впливати на користування правом у такий спосіб і до такої міри, що його суть буде порушено. Вони повинні відповідати законній меті. Тут має бути розумний ступінь пропорційності між засобами, що застосовуються, та метою, яку намагаються досягти.
Зазначена судова практика згадується невипадково, адже вона яскраво демонструє, що ухвали слідчого судді чи суду можуть і повинні бути оскаржені, навіть якщо таке оскарження не передбачається процесуальними нормами, але в оскаржуваному рішенні допущені порушення прав та свобод громадянина.
Отже, описана вище судова практика та системний аналіз зазначених норм підштовхують до висновку, що у разі грубого порушення прав та свобод громадян, особливо якщо така особа знаходиться під вартою, вона має право на судовий захист апеляційним та касаційним судом.
Альтернативні шляхи вирішення питання оскарження
Альтернативним шляхом вирішення питання щодо порядку оскарження рішення суду першої інстанції про продовження тримання під вартою можна визначити звернення особи, яка зверталася зі скаргою до КСУ (пана В. М. Глущенка) з клопотанням, як учасника конституційного провадження, про роз’яснення порядку виконання рішення, висновку Суду (ст. 95 ЗУ «Про Конституційний Суд України»).
Проте існує ризик, що такий шлях може перекреслити великі сподівання адвокатів. Такий ризик буде в тому випадку, якщо Конституційний суд України надасть сухе роз’яснення про те, що другий пункт рішення містить порядок виконання, зокрема Верховну Раду України зобов’язано провести нормативне регулювання питання, а також не надасть більш широке та обґрунтоване роз’яснення, що висновки КСУ є обов’язковими для виконання усіма органами влади, в тому числі апеляційними судами.
Вочевидь, остаточну крапку в цьому питанні поставить (надасть роз’яснення) Верховний суд за результатами розгляду перших касаційних скарг учасників кримінального провадження.
Спеціально для “Юридична газета” — https://bit.ly/2XQuprc
Інститут аграрних розписок був започаткований в Україні 19.03.2013 р. з набранням чинності Законом України від 06.11.2012 р. №5479‑VІ «Про аграрні розписки» (далі — Закон №5479). Мета впровадження аграрних розписок — створення і застосування зручного та надійного інструменту фінансування с/г товаровиробників, який гарантував би позичальникам повернення їхніх коштів. Аграрна розписка повною мірою виконує ці завдання.
Використання аграрних розписок доцільне для с/г товаровиробника, адже дозволяє залучити необхідні ресурси (кошти, товаро-матеріальні цінності, роботи та послуги) для виготовлення продукції завдяки її продажу ще до моменту виготовлення, а також для кредиторів, адже аграрні розписки забезпечуються заставою та є документом, стягнення за яким можливе в позасудовому порядку. Також аграрні розписки за процедурою нотаріально посвідченого передавального напису можуть бути передані іншим особам (від первісного кредитора до наступного).
Відповідно до норм Закону №5479, аграрна розписка — це товаророзпорядчий документ, що фіксує безумовне зобов’язання боржника, яке забезпечується заставою, здійснити поставку с/г продукції або сплатити грошові кошти на визначених у ньому умовах. Кредитором за аграрною розпискою може бути фізична або юридична особа, яка надає гроші (товари, послуги, роботи) як зустрічне зобов’язання за договором, за умовами якого боржник видав аграрну розписку. Кредитор має право вимагати від боржника належне виконання зобов’язань за аграрною розпискою. Кредитором може бути також інша особа, яка отримала права кредитора за аграрною розпискою у не заборонений законом спосіб.
Хто може видати аграрну розписку?
Як визначено Законом №5479, аграрні розписки використовуються під час здійснення операцій із с/г продукцією, під якою мається на увазі продукція, визначена у групах 01‑14 розд. І «Живі тварини, продукти тваринного походження» та розд. ІІ «Продукти рослинного походження» УКТ ЗЕД Закону про митний тариф України.
Оформити аграрну розписку може лише особа, яка має право власності на земельну ділянку с/г призначення або право користування такою земельною ділянкою на законних підставах для здійснення виробництва с/г продукції. Право власності або право користування мають бути зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за винятком речових прав на нерухоме майно, що виникли до 01.01.2013 р. Такі права вважаються дійсними, якщо виконується хоча б одна з умов: реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов’язкової реєстрації.
Якщо право власності на земельну ділянку належить кільком співвласникам або право користування земельною ділянкою належить кільком користувачам, аграрні розписки видаються ними спільно та вони несуть солідарну відповідальність за невиконання своїх зобов’язань.
Види аграрних розписок
Аграрні розписки можуть бути двох видів: товарні та фінансові. Товарна аграрна розписка — розписка, яка буде погашена постачанням с/г продукції узгодженого боржником та кредитором виду, якості та кількості в певне місце на певну дату. Фінансова аграрна розписка — розписка, яку боржник зобов’язаний погасити коштами, сума яких визначається за узгодженою боржником та кредитором формулою, залежно від цін на с/г продукцію певного виду, кількості та якості.
Враховуючи, що кредитор (одержувач аграрної розписки) також може або поставити товар (надати послуги, виконати роботи), або надати кошти, можливі такі варіанти:
Товарна аграрна розписка (ТАР) видається за одержані боржником товари (роботи, послуги);
ТАР видається за одержані боржником кошти;
Фінансова аграрна розписка (ФАР) видається за одержані боржником товари (роботи, послуги);
ФАР видається за одержані боржником кошти.
Однак, незалежно від виду та умов оформлення розписки, с/г виробникам варто пам’ятати: аграрна розписка — це безумовне зобов’язання боржника, яке відповідно до норм Закону №5479 забезпечується заставою. Предметом застави за аграрною розпискою може бути виключно майбутній врожай сільськогосподарської продукції. Також за згодою сторін може бути залучене додаткове забезпечення виконання зобов’язань за аграрною розпискою.
З метою захисту інтересів кредитора законодавець передбачив такі моменти:
кредитор має право самостійно або із залученням третіх осіб здійснювати моніторинг майбутнього врожаю, дотримання технологічних умов виготовлення та умов зберігання готової продукції, мати доступ до земельних ділянок та місць зберігання продукції тощо;
зобов’язання за аграрною розпискою можуть забезпечуватися порукою фінансових установ;
перехід права власності чи права користування земельною ділянкою не зупиняє дію вказаної в аграрній розписці застави майбутнього врожаю.
Оформлення та обіг аграрних розписок
Аграрні розписки оформлюються у письмовій формі у двох примірниках та підлягають нотаріальному посвідченню. Один примірник аграрної розписки зберігається у нотаріуса, який їх посвідчив та зареєстрував, другий — у кредитора. За бажанням боржника (цим варто скористатися) йому може бути надана посвідчена копія виданої ним аграрної розписки.
Відомості про аграрну розписку в момент посвідчення вносяться до Реєстру аграрних розписок — єдиної інформаційної системи, що містить відомості про обов’язкові реквізити виданих та погашених аграрних розписок. Метою створення Реєстру аграрних розписок (далі — Реєстр) є накопичення, оброблення, зберігання та подання інформації про видані боржниками аграрні розписки, а також про осіб, які є боржниками та кредиторами за такими розписками. Держателем реєстру є Міністерство аграрної політики та продовольства України (Мінагрополітики), яке призначило адміністратором Реєстру державне підприємство «Аграрні ресурси», що діє на госпрозрахункових засадах. Реєстраторами у Реєстрі є державні та приватні нотаріуси. Реєстратор Реєстру аграрних розписок має право видавати іншим особам інформацію про видані конкретним боржником аграрні розписки та історію їх обігу лише за згодою боржника або кредитора за такою аграрною розпискою (відповідно до Закону України «Про захист персональних даних».
Як ми зазначали вище, права кредитора за аграрною розпискою можуть бути передані іншій особі. Передання прав кредитора за аграрною розпискою здійснюється шляхом здійснення на ній або на її невіддільному додатку передавального напису «Відступлено» із зазначенням нового кредитора за аграрною розпискою. Такий напис скріплюється підписом та печаткою (за наявності) попереднього кредитора за аграрною розпискою. Передання прав підлягає нотаріальному посвідченню та інформація про це також вноситься до Реєстру.
Виконання зобов’язань за ТАР здійснюється шляхом постачання зазначеної у розписці продукції, ФАР — переказом боржником коштів на зазначений кредитором банківський рахунок.
Після виконання зобов’язання боржника за аграрною розпискою кредитор зобов’язаний протягом 3‑х робочих днів з дня одержання виконання зобов’язання вчинити на аграрній розписці напис «Виконано», який скріпити своїм підписом та повернути таку аграрну розписку боржнику. Повернення здійснюється шляхом особистого передання аграрної розписки від кредитора боржнику, а у разі неможливості — шляхом надсилання цінним листом з описом вкладення на адресу боржника, зазначену в аграрній розписці. Одержавши від кредитора розписку з посвідченим написом, боржник має право звернутися до особи, що вчиняє нотаріальні дії, для внесення запису про виконання аграрної розписки до Реєстру.
Перспективи ринку аграрних розписок
Кількість сільськогосподарських виробників, які застосовують механізм аграрних розписок, щороку зростає. Переваги, у порівнянні з банківськими кредитами, є очевидними — відсутність обтяжливих відсотків, предметом застави є майбутній врожай, а не вкрай необхідна с/г техніка. Зростає також кількість кредиторів, серед яких і банківські установи, і потужні підприємства сільськогосподарської галузі, які мають необхідні ресурси для кредитування дрібніших господарств.
Резюмуючи, варто зазначити, що аграрні розписки є порівняно новим, проте дієвим фінансовим інструментом, пристосованим до потреб малих і середніх с/г виробників для залучення швидких та дешевих сезонних грошей, адже передбачена спрощена процедура оформлення документів і лояльніші вимоги до застави.
Олег Коружинець интеллектуальная собственность 
Невідоме українському законодавству поняття “trade dress” фігурувало у знаковій судовій справі між американським гігантом харчової промисловості “Kraft” та австралійським ретейлером “Bega” про використання зовнішнього вигляду («одягу продукції») банок арахісового масла (Kraft Foods Group Brands LLC v Bega Cheese Limited).
Не дивлячись на те, що масло в банці з жовтою кришкою, жовтою етикеткою, синьою чи червоною графікою у формі арахісового горіха та з консистенцією коричневого кольору (дизайн банки Kraft) пропонувалося до продажу в Австралії з 2007 року, федеральний суд Австралії вирішив, що Bega законно використовує спірну trade dress.
Рішення мотивується тим, що свого часу Bega стала власником гудвілу дочірньої компанії Kraft, а згідно з австралійським законодавством права на незареєстровану торговельну марку передаються не інакше, як разом з передачею цілісного майнового комплексу правовласника.
Судовий кейс про арахісове масло з наслідками у мільйони доларів збитків для Kraft через брак реєстрації торговельної марки демонструє беззаперечну прив’язку правової охорони до факту реєстрації. Чи ні? В межах цього матеріалу нас цікавитиме чи захищаються незареєстровані торговельні марки, для чого спершу слід з’ясувати співвідношення між trade dress та trade mark.
«За умови відсутості правової охорони авторського права, прав на дизайн чи торговельну марку, неможна констатувати порушення будь-яких прав простим копіюванням, крім випадків, коли копія видається за первинний товар чи споживачі можуть бути введені в оману щодо походження товару, чи наявності спонсорства чи зв’язку з виробником оригінального товару». Таку формула вивела суддя у справі “Dr Martens (Aust) Pty Ltd v. Figgins Holdings Pty Ltd”, одночасно вказавши на потенційні форми захисту trade dress: захисту у формі торговельної марки, загального права на добросовісну конкуренцію у торгівлі та авторського права.
Під цією нетрадиційною маркою trade dress розуміється тривимірна форма виробу з/без словесного елементу чи двовимірної графіки, яка може являти собою форму самого товару або упаковки, у якій товар реалізується. Окрім форми, розміру, кольору чи комбінації кольорів, текстури, стилізованого дизайну етикеток, що перелічені у рішенні австралійського суду, trade dress також позначає інноваційний стиль продажу, що може включати конкретний формат ведення бізнесу. Акумулюючи ці елементи, trade dress являє собою завершену «картинку» виробника товару, яка демонструється споживачу.
Однак не лише інтер’єр ресторану, зовнішній вигляд мережі роздрібної торгівлі чи «точки» продажу, банка арахісового масла являють собою потенційно охороноздатні об’єкти trade dress.
У справі “Red Bull (Aust) Pty Ltd v. Sydneywide Distributors Pty Ltd” для позначення «загальної ідентичності бренду у відношенні до споживачів» було використано термін «гештальт». Ідентичність, на думку федерального суду Австралії, визначається не тільки найменуванням, кольором, фізичними властивостями і пакуванням, а також асоціаціями з брендом та його застосуванням, включаючи використання рекламу та канали продажу.
Отже, в частині, в якій trade dress дозволяє вирізнити («ідентифікувати») товари і послуги одних осіб від інших, ці два об’єкта промислової власності – trade dress і торговельна марка – подібні.
Українське законодавство вирізняє поняття «знак» [для товарів і послуг, тобто торговельна марка] та «зареєстрований знак» (див. ст. 1 Закону про знаки). Для використання торговельної марки не вимагається її обов’язкової реєстрації.
Однак у разі вимоги власника зареєстрованого конфліктного знака припинити використання, слід перш за все перевірити чи дійсно позначення є тотожними чи схожими настільки, що їх можна сплутати. Адже знак визнається використаним, якщо його застосовано у формі зареєстрованого, а також у формі, що відрізняється від зареєстрованого знака лише окремими елементами, якщо це не змінює в цілому його відмітності (частина четверта ст. 16 Закону про знаки). При цьому враховується враження, яке торговельна марка справляє загалом, в сукупності семантичної, фонетичної та зображувальної складових. Зокрема, транскрипція слів, написаних латинськими літерами, може істотно відрізнятись в залежності від обраної мови в якій латинський алфавіт складає основу літерного ряду (див. постанову по судовій справі “EUROPA PLUS» та «ЄВРОПА ПЛЮС»), співставляються графічні зображення, порівнюється, які елементи на двох позначеннях є домінуючими тощо. Разом з тим, підлягає з’ясуванню для яких товарі та/або послуг один знак зареєстровано, а інший використовується, адже не можуть бути заборонені дії, які не включені до обсягу правової охорони зареєстрованої торговельної марки.
Незареєстровані торговельні марки захищаються, по-друге, на підставі права попереднього користувача (ст.500 ЦК). У рішенні по справі № 920/987/13 суд зазначив, що це право виникає з факту використання торговельної марки або здійснення значної і серйозної підготовки для такого використання до дати подання заявки власником свідоцтва або до дати пріоритету. Враховуючи норму ст. 4 (В) Паризької конвенції «Про охорону промислової власності», суд вказав, що фактичний користувач того чи іншого незареєстрованого позначення має право продовжувати використання і після реєстрації такого позначення як торговельної марки іншою особою, без її дозволу і безоплатно. Таке використання вважається добросовісним, не потребує ліцензування та не може бути заборонено власником свідоцтва. Крім того, право попереднього користувача може передаватися іншій особі разом з підприємством або діловою практикою.
По-третє, відповідно до абз.4 частини третьої ст. 6 Закону про знаки, забороняється реєстрація позначень, які є тотожними або схожими настільки, що їх можна сплутати з фірмовим найменуванням (не змішувати з найменуванням юридичної особи), роз’яснення щодо чого надано у згаданій постанові по EUROPA PLUS.
Правовій охороні підлягає комерційне найменування суб’єкта господарювання, яке фактично використовується у господарському обігу, та право інтелектуальної власності на таке найменування є чинним з моменту першого використання (частина третя ГК; п.2 ст. 489 ЦК України).
З метою уникнення наслідків реєстрації свого фірмового найменування як знаку іншою особою, власник найменування може подати до Укрпатенту мотивоване заперечення проти заявки, апелюючи до невідповідності умовам надання правової охорони в порядку, передбаченому частиною восьмою ст. 10 Закону про знаки.
Крім того, слід звернути увагу, що згідно з положеннями ст.ст. 16, 20 Закону про знаки до обсягу прав власника свідоцтва не включені повноваження щодо заборони використання комерційних (фірмових) найменувань.
Тому законне використання комерційного найменування (а законом не встановлено обмежень щодо наявності у ньому графічних елементів, передбачено право мати як скорочене, так і повне найменування) до дати подання заявки/пріоритету на торговельну марку умовно є іншою, четвертою, альтернативою використання незареєстрованого знака на території України. А оскільки комерційне (фірмове) найменування є об’єктом інтелектуальної власності, який дозволяє бізнесу ідентифікувати себе або власне підприємство з-поміж інших суб’єктів господарювання, то воно так само слугує цілям виокремленню свого підприємства серед інших.
Резюмуючи повторимо приказку, що не такий страшний вовк, як його малюють, однак у лісі, особливо у відмітній червоній шапочці, наодинці не варто перебувати, а торговельну марку все ж таки варто перестрахуватися та подати на реєстрацію.
Рада Європейського Союзу затвердила санкції за кібератаки, що призвели до значних наслідків, а також на замах на такі правопорушення, здійснені на ЄС чи держав-членів, зокрема на інститути, юридичних осіб, бюро, агенції, делегації, місії загальної політики безпеки та оборони та їх представників, а інколи на інші держави та міжнародні організації.
До кібератак, у тому числі, належить втручання у дані (data interference), визначене як видалення, пошкодження, руйнування, зміна чи замовчування цифрових даних щодо інформаційних систем, або дії, які роблять такі дані недоступними, а так само крадіжка інформації, фондів, економічних ресурсів чи інтелектуальної власності.
Крім того, при визначенні чи є злочинна кібердіяльність «значною» враховуватиметься розмір економічних втрат, до яких включаються втрати за незаконне використання об’єктів інтелектуальної власності.
«Зовнішня загроза», яка підпадає під санкції, у рішенні Ради Європи визначена як така, що:
(а) походить або здійснюється з-поза ЄС;
(б) використовує інфраструктуру поза межами ЄС;
(в) здійснюється будь-якою фізичною чи юридичною особою, місцезнаходження якої або орган управління створено або функціонує поза територією ЄС;
чи (г) здійснюється за підтримки, за вказівкою чи під контролем будь-якої фізичної чи юридичної особи, її органу управління, що функціонує поза ЄС.
Серед обмежувальних заходів, які можуть бути застосовані до кіберзлочинців, заборона (бан) особі подорожувати до ЄС, заморожування активів фізичних та юридичних осіб. Крім того, фізичним та юридичним особам ЄС забороняється надавати кошти підсанкційним суб’єктам.
У повідомленні Ради ЄС зазначається, що ЄС залишається зацікавленим у збереженні кіберпростору відкритим, стабільним та безпечним, а також наголошує на своїй прихильності до владнання міжнародних спорів у кіберпросторі мирним шляхом.
Як добре відомо, Президент України 15.05.2019 року підписав Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» № 2704-VІІІ від 25.04.2019 року.
Закон набирає чинності 16.07.2019 року, а деякі його норми й поготів почнуть діяти з 2030 року.
Аналізуємо норми закону в розрізі наслідків для IP, IT та медіа-права.
Мова телебачення і радіомовлення
Зміни стосуються мовних квот на телебаченні. У передачах та/або фільмах загальнонаціональних та регіональних телевізійних мовників ефірного та/або цифрового мовлення частка матеріалу державною мовою має становити 90 % (замість 75 % у попередній редакції) загальної тривалості таких аудіовізуальних творів. Враховуються тижневі обсяги мовлення у часові проміжки між 07.00 та 18.00 та між 18.00 та 22.00.
Для телерадіоорганізацій місцевої категорії мовлення мінімальний обсяг мовлення українською встановлено у 80 % (замість 60 %) відповідно.
Наразі на репліки, коментарі, інтерв’ю із запрошеними експертами, аналітиками, гостями не поширюються мовні квоти, однак з 16.07.2024 р. мова їх виступів буде враховуватися до загального обсягу «квотованого» мовлення.
Мова реклами
Українською має бути виконана рекламна інформація, у т.ч. на телебаченні і радіо. Виключення становлять друковані ЗМІ (журнали, газети, бюлетні тощо), що видаються мовами ЄС, які мають право розміщувати рекламу мовою видання.
Коли норми набирають чинності: 16.01.2020 року.
Мова кінопоказів
Мовна частина звукового ряду, в тому числі дублювання та озвучення, фільму національної кіноіндустрії має бути здійснена українською, окрім допустимих 10 % реплік іншими мовами, які, втім, мають бути озвучені чи субтитровані державною мовою.
Кримськотатарською мовою, іншими мовами корінних народів можуть демонструватися національні фільми, що також визначено Законом «Про кінематографію».
Іноземні фільми демонструються з українським дубляжем або озвучкою, проте законодавець не обмежує розповсюджувачів у праві створювати аудіодоріжки іншими мовами.
Принаймні 2 бали має набрати документальний фільм за культурними критеріями культурного тесту, аби його публічний показ можна було здійснювати іншою мовою із субтитрами українською. Такий фільм не потрібно додатково ні дублювати, ні озвучувати державною мовою.
Кінопокази виключно на погоджених з Держкіно кінофестивалях дозволяється мовою оригіналу із обов’язковим субтитруванням.
Кінотеатри та інші кіновидовищні заклади можуть демонструвати іноземні фільми мовою оригіналу, супроводжуючи субтитруванням державною мовою, якщо сеанси, під час яких здійснюється демонстрація таких фільмів, складатимуть не більше 10 % загальної кількості сеансів відповідного кінотеатру на місяць, за умови своєчасного доведення до відома публіки інформації про мову показу.
Коли норми набирають чинності: 16.07.2021 року, крім обов’язку оформлювати українською мовою кіноафіші та вхідні квитки вже з 16.07.2019 року.
Мова онлайн відео-сервісів
За наявності аудіодоріжки українською мовою на фільми, доступ до яких надано на території України, онлайн відео-сервіси встановлюють таку аудіодоріжку за замовчуванням.
Коли норми набирають чинності: 16.07.2021 року.
Мова преси
Всі друковані ЗМІ, які видають тиражі журналів, газет, інших видань недержавною мовою, мають видавати «дзеркальний» тираж українською мовою.
Передплата друкованих ЗМІ іншими мовами, крім української, можлива за умови забезпечення можливості передплати таких видань державною мовою.
Обсяг україномовної преси у місцях розповсюдження має складати не менше 50 % всіх друкованих ЗМІ у цьому місці розповсюдження.
Виключення становлять друковані ЗМІ, які:
— видані кримськотатарською, іншими мовами корінних народів України, англійською та офіційними мовами ЄС (наразі це 24 мови країн-учасниць ЄС);
— є науковими виданнями, публікації у яких здійснюються державною, англійською чи мовами ЄС, з анотацією та переліком ключових слів українською мовою.
Коли норми набирають чинності: для загальнодержавної і регіональної преси – 16.01.2022 року, для місцевої – 16.07.2024 року.
Мова книговидання
Звісно, мову написання літературних творів як індивідуальної творчої діяльності ніхто не може обмежити, однак авторам слід мати на увазі, що з 16.07.2021 р. для видавців встановлюють квоту в не менш як 50 % назв книговидань державною мовою протягом року.
При цьому відрахунок ведеться не від фактичної кількості книжок, а від назв книжкових видань в номенклатурі. Тобто, якщо видавець видав українською мовою книжку «Гаррі Поттер і філософський камінь» у кількості 100 примірників, один примірник «Бустана» на фарсі та один «Культури гармонії» китайською, то вважається, що мовної квоти ним не дотримано, адже одна назва україномовної книжки про чарівника становить всього третину, себто 33,(3) %.
За умови, що книжкове видання фінансується з державного чи місцевого бюджету, та здійснене кримськотатарською, іншими мовами корінних народів, нацменшин України, ця норма на відповідну книжку, інше видання не розповсюджується.
Книгарні мають містити не менше 50 % назв книжкових видань свого асортименту українською мовою. Виняток встановлено для розповсюджувачів книжкових видань офіційними мовами Європейського Союзу, словників та розмовників з іноземних мов, підручників з вивчення іноземних мов, а також для спеціалізованих книгарень, створених для реалізації прав корінних народів, національних меншин України.
Коли норми набирають чинності: 16.07.2021 року.
Мова веб-сайтів, сторінок соціальних мереж, мобільних застосунків та комп’ютерних програм
«Офіційні» веб-сайти або fb-, youtube-, twitter- та інші сторінки мають бути виконані українською мовою за обсягом не менше іншомовної версії (якщо вона є) та завантажуватися державною мовою за замовчуванням. Це стосується як органів державної влади, місцевого самоврядування, так і ЗМІ та суб’єктів господарювання, що реалізують товари на території України та зареєстровані в Україні.
Виключення становлять ЗМІ, що видаються винятково кримськотатарською мовою, іншими мовами корінних народів України, англійською мовою, іншою офіційною мовою Європейського Союзу, та наукові видання.
Дещо послаблений режим передбачено для іноземних юр.осіб, що здійснюють господарську діяльність на території України, а саме їх версія веб-сайту державною мовою повинна містити достатню інформацію для зрозумілої навігації та розкриття мети діяльності.
Коли норми набирають чинності: 16.07.2022 року. Однак у частині обслуговування споживачів та надання інформації про товари і послуги через інтернет-магазини, каталоги, – норми набирають чинності з 16.01.2021.
Авторам комп’ютерних програм слід мати на увазі, що інтерфейс програм, що реалізується в Україні, у т.ч. мова взаємодії та транзакцій, мають бути виконані державною мовою та/або англійською та/або мовами ЄС.
Мобільні застосунки (apps) повинні мати версію українською мовою.
Коли норми набирають чинності: 16.07.2019 року.
Товаром неналежної якості визнається такий, на якому встановлена програма з користувацьким інтерфейсом, який за обсягом і змістом державною мовою містить менше інформації, ніж іномовна версія.
Ця норма набирає чинності: 16.07.2021 року.
Мова проведення «івентів», театральних та інших вистав
Проведення культурно-мистецьких, розважальних та видовищних заходів має здійснюватися державною мовою (частина друга ст. 23 Закону), це також включає написи на оголошеннях, афішах, інших інформаційних матеріалах про культурно-мистецькі та видовищні заходи і вхідних квитках.
Виключення становлять ті заходи, у процесі проведення яких застосування інших мов виправдано художнім, творчим задумом організатора заходу. За відсутності роз’яснення, для визначення такої «виправданості» по аналогії можна звернутися до положень ЗУ «Про кінематографію», у якому встановлено виключення у сукупному обсязі 10 % застосування інших мов, крім державної в межах національного фільму.
Виключення також встановлено для заходів, які проводяться в порядку реалізації прав корінних народів, національних меншин України, що ще належить конкретизувати у відповідних нормативно-правових актах.
Українська мова проведення супроводу або конферàнсу презюмується, у випадку ж, коли такий виступ здійснює неукраїномовна особа, організатор зобов’язаний забезпечити синхронний або послідовний переклад. Виключення становлять заходи в рамках виконання міжнародних зобов’язань перед Європейською мовною спілкою, реалізації прав корінних народів, національних меншин України у організованих ними подіях.
Театральні вистави, виконані та/або показані в державних, комунальних театрах іншою мовою, ніж державна, мають супроводжуватися українськими субтитрами, звуковим перекладом або бути перекладеними державною мовою в інший спосіб.
Коли норми набирають чинності: 16.07.2021 року.
Мовні квоти не поширюються на виконання та/або відтворення пісень та інших музичних творів, фонограм.
Мова музейної справи
Будь-яка інформація про екскурсії, мистецькі заходи, експоновані арт-об’єкти, інформаційна продукція музеїв подається державною мовою.
Це саме стосується вхідних квитків та публічних оголошень про мистецькі події. Так само, як і у випадку з квитками на театральні, концертні заходи, дозволяється дублювати інформацію іншою, ніж українська мовою, за умови, що розмір шрифту не перевищуватиме розмір напису державною мовою.
Що стосуються іншомовних написів про мистецькі об’єкти, то вони можуть розміщуватися праворуч або нижче від україномовного опису, із дзеркальною до тієї, що зазначена для квитків, умовою про розмір шрифта.
Коли норми набирають чинності: 16.07.2021 року.
Власник, керівник будь-якої компанії (зокрема, юридичної) ставить собі за мету бути успішним на ринку праці. Юридичну компанію формують персоналії, які мають різні особисті вподобання, пріоритети, навички, переконання та навіть різну глибину правничих знань. Завдання мудрого власника, керівника юридичної компанії, передусім, полягає в тому, щоб сформувати потужний колектив юристів-професіоналів, розкрити потенціал кожного працівника, не заважати творчо працювати та розвиватися, а також мотивувати працівників до результатів своєї праці.
Прагматичний підхід до формування юридичної компанії зумовлений не лише певними амбіціями власника, керівника компанії, але й особливостями людського ресурсу, який представлений на ринку праці. Важлива специфіка сучасного людського ресурсу полягає в тому, що його левову частку, як доводять вчені, становлять представники так званого покоління-міленіалів.
Дещо з історії науки про покоління-міленіалів
Американські вчені Вільям Штраус і Нейл Хоув вперше у 1991 р. обґрунтували теорію 4‑х поколінь загальної моделі поведінки людей, що становлять один повторюваний цикл. Представники кожного з цих поколінь (післявоєнне покоління (бебі-бумери), покоління Х, У, Z), що почергово формуються в соціумі кожні 20‑22 роки, мають властиві їм духовні цінності та пріоритети, власні ментальні уподобання і певні історичні умови, у яких вони зростають, розвиваються, формуються як особистості та професіонали. Як наслідок, такі покоління духовно та навіть ментально відрізняються одне від одного.
Статистика і нескладні математичні підрахунки свідчать, що покоління У (тобто покоління міленіалів, які народилися в період 1981–1995 рр.) наразі найактивніше представлене на ринку праці. Дещо меншу частку людського капіталу на ринку праці становить покоління Х (1961–1981 рр.) та покоління Z (народжені після 1995 р.). Щоправда, деякі вчені доводять, що до покоління міленіалів належать також особи, які народилися на стику другого і третього тисячоліть. Зважаючи на пріоритетне представництво на ринку праці представників певного покоління, предметом нашого аналізу є покоління міленіалів.
Висхідні характеристики та цінності працівників-міленіалів
Міленіали — творчі особистості, професійна творча активність є неодмінною характеристикою успішних працівників-юристів, які належать до цього покоління. Власник, керівник компанії має усвідомлювати, що будь-який тиск, грубість, неповага щодо таких працівників є неприйнятними, безрезультативними та навіть шкідливими, оскільки тиск у будь-якому його прояві не сприяє розкриттю творчого і професійного потенціалу працівника. До того ж шкідливим такий тиск є не стільки для конкретного працівника (оскільки працівник-міленіал ментально схильний до активних змін і пошуку кращих умов праці), стільки для компанії, її авторитету, плинності кадрів, рейтингу тощо. Отже, свобода творчої діяльності є висхідною умовою розкриття професіоналізму працівників юридичної компанії, що наразі формується здебільшого з представників покоління міленіалів.
Свобода творчої діяльності працівника-міленіала передбачає можливість вибору ним того напрямку юридичної діяльності, який для нього є найбільш цікавим і прийнятним (наприклад, адвокатська діяльність, підготовка проектів договорів чи тендерної документації тощо). З одного боку, такий принцип «ініціативного розподілу юридичних завдань» дозволяє працівнику якнайкраще проявити свої правничі знання, предметні вміння та навички, що зрештою неминуче посилить ефективність роботи юридичної компанії загалом. З іншого боку, максимально мінімізує стрес працівника-юриста у процесі виконання ним певних завдань. Відсутність (та навіть мінімізація) стресу забезпечує комфортні умови роботи юриста-міленіала.
Гнучкий графік роботи є дієвим способом забезпечення ефективних умов праці юриста-міленіала. Працівники відрізняються один від одного не лише приналежністю до певних поколінь, соціальних груп, але й фізичними та розумовими можливостями (наприклад, залежно від часу доби: одні з них «жайворонки», інші — «сови»). Окрім того, одним працівникам комфортно виконувати завдання юридичного спрямування вдома (наприклад, підготувати виступ на судовому засіданні), а іншим — у гамірному офісному колективі. Досвідчений власник, керівник юридичної компанії знає, що важливим є результат виконаної роботи, а не процес його досягнення. Дієвий результат компанії досягається завдяки добровільній, ініціативній та самовідданій праці кожного працівника-юриста.
Постає питання про те, в який спосіб можна сформувати творчий колектив юристів-прагматиків, здатних креативно мислити та отримувати вагомі професійні здобутки. Відповідь напрочуд проста: юрист-міленіал, як творча і креативна особистість, не може працювати під тиском, тому змусити себе працювати на повну самовіддачу може лише сам працівник, але не власник, керівник юридичної компанії, його авторитет чи сила. Завдання власника, керівника компанії полягає у системній мотивації юристів-міленіалів до самовідданої та результативної професійної праці.
Мотивація як основний рушій професійної самовіддачі
Мотивована праця традиційно забезпечує якісний професійний результат. Мотивація (з лат. movere означає рухатися, зрушувати) — це те, що змушує людину, завдяки усвідомленому переконанню, діяти певним чином і досягати очікуваного результату. Питання мотивації людини до трудової діяльності, мабуть, таке ж старе, як і людство. Адже з появою праці як цілеспрямованої діяльності зі створення матеріальних і духовних благ виникла потреба в мотивації людини до праці.
Погляди в аспекті підвищення ефективності праці людини шляхом її мотивації пройшли тривалий історичний шлях: від примусу до праці (який протягом тривалого часу домінував у суспільстві починаючи зі стародавніх часів) та до спроб підвищити ефективність роботи працівника (зокрема, шляхом створення йому унікальних та комфортних умов праці, що практикується у провідних IT‑компаніях). Загалом, питання мотивації співробітників в умовах жорсткої конкуренції сучасних компаній за найбільш обдарованих працівників продовжує набирати актуальності.
Спроба автора цієї публікації осмислити сучасний стан розвитку мотиваційних стимулів передбачає необхідність виокремлення найбільш дієвих з‑поміж них в умовах мотивації юридичними компаніями своїх працівників-міленіалів. Мотивація з позиції власника, керівника юридичної компанії має бути виправданою. Річ у тім, що роботодавцю юридичної компанії в умовах сучасного українського ринку праці, незважаючи на його насиченість великою кількістю молодих спеціалістів з дипломами про вищу юридичну освіту, достатньо важко здійснити якісний кадровий підбір і заповнити вакантні посади професіоналами.
Низький рівень підготовки молодих правників у сучасних вітчизняних ВНЗ та відірваність університетських навчальних програм від юридичної практики змушує роботодавців докладати чимало зусиль не лише для пошуку молодих юридичних талантів, але й для їх «донавчання» як юристів-практиків зусиллями досвідчених працівників тієї ж компанії та подальшого їх заохочення з метою утримання в колективі юридичної компанії. Чому йдеться про їх утримання? Відповідь проста. Сучасні працівники юридичних компаній здебільшого становлять покоління юристів-міленіалів, яким властиво не лише змінювати себе, але й мобільно змінювати свої робочі місця. Окреслена проблема донині не знайшла належного висвітлення в українських публічних фахових виданнях, в яких відсутні системні обґрунтування, присвячені вивченню мотиваційних стимулів у юристів-міленіалів.
Матеріальна винагорода працівника як базовий мотиваційний стимул
Найочевиднішою та найзрозумілішою системою мотивації для більшості людей є майнова винагорода. Саме на цей вид мотивації опиралися перші науково обґрунтовані теорії мотивації праці. Зокрема, засновник наукового менеджменту Фредерік Тейлор вважав, що матеріальна винагорода — це провідний мотив у трудовій діяльності людини, тому для покращення роботи працівника середнього рівня необхідно запровадити суттєву і постійну надбавку до його заробітної плати. Вперше Фредерік Тейлор у 1895 р. запровадив систему мотивації працівників, що полягала в індивідуально диференційованому підході до оплати праці. Ця система мотивації праці була визнана успішною у світі. В чому вона полягає?
Фредерік Тейлор розділив всі види робіт на 4 категорії залежно від їх складності та визначив для кожного з них рівень надбавки, що виплачувалася у разі виконання денної норми. Найменший рівень надбавки у 20% встановлювався для фізично та розумово легкої роботи. На вдвічі більший рівень надбавок (40%) могли розраховувати працівники, що виконують легку фізично та важку розумово роботу. Дещо більша надбавка (60%) передбачена для важких фізично та легких розумово видів робіт. Нарешті, на найбільшу додаткову винагороду у 80% могли претендувати особи, які були залучені до виконання тих робіт, що одночасно були важкими як фізично, так і розумово. Отже, індивідуальний підхід до оплати праці зумовлений категорією складності тих завдань, виконання яких покладалося на окремі категорії працівників.
Інколи ефективність того чи іншого способу мотивації залежить не лише від складності доручених працівнику завдань, але й від специфіки роботи. Наприклад, згадаємо оригінальну систему оплати праці, яка була впроваджена Генрі Фордом на своїх заводах. Замість того щоб платити своїм працівникам за час, який вони витратили на ремонт технічних пристроїв та конвеєрних ліній, геніальний Форд платив за час, який робітники витратили на відпочинок.
Робітники ремонтних бригад отримували заробітну плату лише за той час, коли перебували в кімнаті відпочинку. Щойно на конвеєрі відбувалася поломка — зупинявся лічильник, що нараховував робітникам заробітну плату. Така система мотивації одразу розв’язувала щонайменше два завдання. По‑перше, стимулювала робітників оперативно усувати поломки. По‑друге, у робітників з’являвся додатковий стимул працювати на совість, щоб уникнути повторної появи однієї й тієї ж несправності. Така система мотивації була виправданою з огляду на специфіку тих завдань, виконання яких покладалося власником на робітників ремонтних бригад.
Наведеним вище методам мотивації працівників вже понад століття, проте майнова винагорода залишається важливим чинником стимулювання працівників і робітників на ринку праці. Сучасний висококваліфікований юрист та робітник початку минулого століття є найманими працівниками, які витрачають свій час та реалізують практичні навички в обмін на матеріальну винагороду. Проте кожна професія має свою специфіку.
Зокрема, певну специфіку має правнича професія. Вона вимагає від працівника неабиякого аналітичного мислення, знання і розуміння змісту численних правових актів та вміння концентрувати свою увагу на деталях. Навіть одна механічна помилка у процесі підготовки та подання до суду пакета документів може з легкістю перекреслити багатогодинну клопітку працю. До того ж правнику необхідно творчо оперуючи фактичними обставинами справи, масивом норм права, майстерно викладати свої обґрунтування у процесуальних документах. Нерідко майстерні промови досвідчених адвокатів у судових залах за змістом можуть конкурувати з творами талановитих письменників, а їхні ораторські здібності — з виступами провідних акторів. Отже, фаховий правник-міленіал — це всебічно розвинений професіонал.
Спробуємо проаналізувати такий класичний вид мотивування правника як преміювання в контексті юридичної практики. Майже всі науковці, які досліджували мотивацію працівників шляхом їх преміювання, сходилися на тому, що в цьому процесі важлива прозорість та відкритість, оскільки працівник має бачити чіткий взаємозв’язок між своїми зусиллями, конкретними результатами своєї праці та додатковою матеріальною винагородою.
Робота правника є дещо специфічною, оскільки нерідко важко визначити та спрогнозувати чіткий причинно-наслідковий зв’язок між докладеними зусиллями правника та отриманими результатами. Робітник майже завжди може одразу достатньо точно спрогнозувати, скільки йому потрібно докласти часу та зусиль для досягнення очікуваного результату. Натомість навіть найдосвідченіші адвокати, починаючи займатися новою судовою справою, зазвичай не беруться наперед загадувати, скільки часу їм буде потрібно для роботи, а тим паче, яким буде результат їхньої кропіткої роботи.
З огляду на зазначене, виникає проблема з преміюванням юристів, адже робота, якою вони займаються, здебільшого є занадто індивідуальною, тому важко встановити якийсь єдиний справедливий стандарт для виплати премій такій категорії працівників. Однак відмова від додаткової грошової мотивації може вкрай негативно вплинути на бажання працівників викладатися на роботі на повну силу.
Практика свідчить, що більшість юридичних компаній практикує індивідуальні премії за ефективне виконання складної конкретної роботи. Таке преміювання не має чітких стандартів та меж, тому йому дорікають недостатньою прозорістю і залежністю премій працівнику від особистих симпатій керівника, власника юридичних компаній. Уникнути таких недоліків щодо оцінки роботи правників може допомогти інший важливий і водночас дієвий чинник, що позитивно вплине на бажання працівника виконати свою роботу максимально ефективно та результативно — це дружня команда професіоналів-однодумців.
Дійсно, якісне виконання правником своєї роботи можливе лише в умовах створення дружньої команди однодумців, кожен з учасників якої прагне якнайкраще виконати свою роботу не через те, що його примушує страх невідворотного покарання, а тому що він не бажає підвести свого керівника і свою команду.
На цьому етапі нашого невеликого дослідження можна зробити висновок про важливість соціально-психологічних чинників мотивації працівників. Дослідження впливу соціально-психологічних чинників на мотивацію працівників стало логічним етапом розвитку теорії мотивації, що будувалася на системі наукового менеджменту, автором якої є Фредерік Тейлор. Важливе узагальнення цієї теорії мотивації є таким: якщо процес праці (виробництва) налагоджений, то соціально-психологічні чинники здійснюють набагато вагоміший вплив на продуктивність праці, ніж фізичні, професійні та інші показники.
Школа людських відносин в юридичних компаніях
Базуючись на дослідженнях теорії мотивації, була розроблена так звана школа людських відносин. Її представники вважали, що ефективність та вмотивованість працівників значно зростає, якщо власник, керівник компанії турбується про своїх працівників, консультується з ними, налагоджує комунікацію, ділиться своїми переконаннями та захопленнями, періодично проводить з ними вікенди. Для ефективного налагодження діалогу з представниками покоління міленіалів, кращого розуміння їхніх проблем та мотивів, необхідно враховувати предметні досягнення науки.
Згідно з дослідженнями провідних американських аналітиків HR‑компанії Visier, відсутність кар’єрного підвищення та кар’єрної мобільності є об’єктивним антимотиваційним чинником, здатним зсередини руйнувати не лише фахового працівника, але і його особистість. За даними проведених досліджень, працівники у віці до 34 років звільняються вдвічі частіше, ніж їхні старші колеги.
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що для мотивації юристів-міленіалів, окрім високої зарплати та справедливої системи преміювання, ключовими чинниками мотивації їхньої діяльності є психологічно комфортний колектив, кар’єрне зростання, можливість працювати за гнучким графіком роботи з метою дотримання балансу між роботою та особистим життям.