Статтею 30 Конституції України як невід’ємне право кожної людини та громадянина закріплено право на недоторканість житла. Згідно з Конституцією України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Для забезпечення непорушності зазначеного права держава створює дієвий механізм охорони приватного та особистого життя особи, одним із основних аспектів якого власне і є недоторканість її житла. Реалізацію цього права держава забезпечує рядом гарантій, серед яких важливе значення мають і правові, зокрема, кримінально-правові.
Так, статтею 162 Кримінального кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за порушення недоторканості житла. Відповідно до диспозиції вказаної статті законодавець криміналізував діяння, що полягають у незаконному проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконному проведенні в них огляду чи обшуку, а також незаконному виселенню чи інших діях, що порушують недоторканність житла громадян.
Безперечно закріплення відповідної кримінально-правової заборони свавільного проникнення до житла чи іншого володіння особи, з огляду на проголошення України демократичною, соціальною та правовою державою, основний зміст і спрямованість діяльності якої визначають права і свободи людини та їх гарантії, є позитивним кроком до, в першу чергу, убезпечення кожного від незаконної діяльності органів, що здійснюють досудове розслідування, яка проявляється в порушенні особистого простору особи, права на недоторканість житла внаслідок проведення несанкціонованих (проведених без ухвали слідчого судді) огляду та обшуку.
Проте попри позитивні моменти криміналізації відповідних діянь, на практиці правозастосування час від часу виникали певні проблеми стосовно сфери регулювання відповідної правової норми, а саме: чи поширюється відповідна кримінально-правова заборона порушення недоторканості житла та іншого володіння особи, окрім фізичних і на юридичні особи, що є власниками та/або володільцями різноманітного роду приміщень, які використовуються ними для задоволення господарських, виробничих тощо потреб.
Як видно зі змісту статті 162 Кримінального Кодексу України, законодавцем встановлена кримінально-правова охорона як житла, так і іншого володіння особи від передбачених диспозицією статті дій. Проте зазначена стаття не встановлює змісту відповідних понять у кримінально-правовому значенні.
Для тлумачення категорій «житло» та «інше володіння особи» довгий час правозастосовна практика спиралась на поняттєвий апарат цивільного законодавства (стосовно поняття «житло») та характеристику з точки зору доктрини права (щодо змісту поняття «інше володіння особи»).
Відповідно до статті 379 Цивільного кодексу України під житлом фізичної особи слід розуміти житловий будинок, квартиру, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них. У подальших нормах Цивільного кодексу України (ст. 380, 382) законодавець певною мірою розкриває зміст зазначених понять.
Для потреб правозастосовної практики в межах кримінального процесу Верховним Судом України дано власне тлумачення поняття житла. Відповідно до п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 06.11.2009 року №10 під житлом потрібно розуміти приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готелі тощо). Також до житла прирівнюються ті його частини, в яких може зберігатися майно (балкон, веранда, комора тощо), за винятком господарських приміщень, не пов’язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай тощо). Як бачимо, вказане тлумачення не надто відрізняється від легальної дефініції, адже головна ознака (приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей) присутня в обох визначеннях, а відрізняється тільки можливий перелік таких приміщень. Окрім цього слід звернути увагу на специфічне поширення Верховним Судом України змісту поняття житло на його окремі частини, в яких може зберігатись майно. Така позиція суду може бути пояснена передусім особливим характером суспільних відносин та цінностей, за посягання на які Розділом VI Кримінального кодексу України (з метою однакового та правильного застосування судами норм якого і розроблена відповідна постанова) встановлена кримінальна відповідальність.
Стосовно поняття «інше володіння особи», то довгий час було відсутнє його законодавче визначення.
Наукову дискусію та розбіжні погляди доктрини та практики кримінального права щодо іншого володіння особи як предмету посягання згідно з конструкцією ст. 162 Кримінального кодексу України, на думку автора, можна (і потрібно) припинити з урахуванням прийняття у 2012 році нового Кримінального процесуального кодексу України, який у ч. 2 ст. 233 надав законодавче визначення зазначеного поняття. Так, під іншим володінням особи розуміються транспортний засіб, земельна ділянка, гараж, інші будівлі чи приміщення побутового, службового, господарського, виробничого та іншого призначення тощо, які знаходяться у володінні особи. Окрім цього, відповідним нормативно-правовим актом було також закріплено поняття житла для цілей кримінального процесу. Під житлом особи відповідно до Кримінального процесуального кодексу України слід розуміти будь-яке приміщення, яке знаходиться у постійному чи тимчасовому володінні особи, незалежно від його призначення і правового статусу, та пристосоване для постійного або тимчасового проживання в ньому фізичних осіб, а також всі складові частини такого приміщення.
Переконаний, що саме відповідні дефініції і трактування понять житла та іншого володіння особи повинні бути використані як органами досудового розслідування в ході кримінального провадження, так і судами при правозастосуванні. Необхідність трактування відповідних понять саме у їх розумінні згідно з чинним КПК України, випливає, по-перше, із повторного (дубльованого) нормативного закріплення зазначених понять у кримінально-процесуальному законодавстві, попри наявність у цивільному законодавстві дефініцій зазначених понять, по-друге, особливим зв’язком кримінальних та кримінально-процесуальних норм, які за своєю суттю та соціальним призначенням мають на меті захист людини, суспільства і держави від передбачених законом кримінально-караних діянь. Також необхідність застосування саме закріплених ст. 233 КПК України тлумачень вказаних понять випливає із конструкцій відповідних норм матеріального та процесуального законодавства, відповідно до яких ст. 233 КПК України (а також ст. 13, 234, 237 КПК України) встановлюють певний порядок законного проникнення до житла чи іншого володіння особи, за порушення якого ст. 162 КК України передбачає кримінальну відповідальність.
Слід відзначити, що навіть законодавче визначення зазначених понять не усунуло проблеми визнання предметом вказаного злочинного посягання приміщень, що на праві власності чи іншому правовому титулі належать юридичним особам.
Часто правозастосувачі стоять на позиції неможливості поширення норм ст. 162 КК України на приміщення, що належать юридичним особам.
Проте таке звужувальне тлумачення диспозиції статті 162 КК України не відповідає духу закону та закріпленим у Конституції України гарантіям права власності юридичних осіб.
Якщо ми говоримо, що при порушенні недоторканості житла фізичної особи має місце посягання на певний особистий простір такої особи, на приватне життя тощо, то говорячи про незаконне проникнення до приміщень, які підпадають під категорію іншого володіння особи, такого сказати вже не можна. На думку автора, приміщення службового, господарського, виробничого призначення, що входять відповідно до ст. 233 КПК України до змісту поняття інше володіння особи, ніякого відношення до особистого та приватного життя особи не мають. Зокрема, під приміщеннями господарського призначення слід розуміти приміщення, які використовуються особою в ході підприємницької діяльності. Те ж саме, з певною долею умовності, можна сказати і про приміщення виробничого характеру. Службові приміщення, передусім, пов’язані із реалізацією особою трудової функції, її трудовою діяльністю. З огляду на це виникає раціональне питання: чому правозастосовна практика стоїть на засадах кримінально-правової охорони таких приміщень фізичних осіб та ігнорує порушення недоторканості аналогічних приміщень юридичних осіб.
З огляду на це слід звернути увагу, окрім ст. 30 Конституції України, і на інші положення Основного закону. Так, відповідно до ч. 4 ст. 13 держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Вважаємо, що задекларований відповідним положенням Конституції України рівний та однаковий державний захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання знаходить своє вираження зокрема і в положеннях ст. 162 КК України. Обмеження правового захисту юридичних осіб, приміщення яких зазнали незаконного проникнення, є певним відступом від проголошеної рівності усіх суб’єктів права власності.
На практиці звужувальний підхід до тлумачення понять житло та інше володіння лише на користь фізичних осіб аргументують, зокрема, змістом диспозиції ст. 162 КК України, яка встановлює кримінальну відповідальність за незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян. Останній вияв об’єктивної сторони, описаної в зазначеній статті закону, є певним чином узагальнюючим та вказує на те, що відповідною статтею закріплена кримінально-правова охорона саме недоторканості житла фізичної особи, і таке її формулювання виключає поширення норми на приміщення юридичних осіб. Із наведеною позицією навряд чи можна погодитись хоча б з огляду на законодавчу неточність передбаченого ст. 162 КК формулювання. Використання у досліджуваній статті поняття «громадяни» у разі її буквального тлумачення призводитиме до штучного обмеження іноземців та осіб без громадянства у закріпленому Конституцією України та іншими нормативно-правовими актами, які регламентують статус таких осіб, права на недоторканість їхнього житла чи іншого володіння. Проте на практиці, попри навіть невдале формулювання статті 162 КК України, не виникає питань стосовно кримінально-правової охорони непорушності житла осіб, які не є громадянами України, але проживають на її території. З огляду на це, викликає подив однобічне трактування кримінального закону науковцем, який також поширює вказану норму на осіб без громадянства та іноземців, проте невиправдано виводить юридичних осіб із кола правового захисту цієї норми.
Як аргумент обмеження кола осіб, що підлягають правовому захисту згідно зі статтею 162 КК України, вказують на назву Розділу V, в межах якого розміщена зазначена норма, а саме: «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Таким чином простежується відсилка до родового об’єкту злочинів, передбачених цим розділом, – права і свободи людини. Проте необхідно відзначити, що в межах зазначеного розділу виділяються склади кримінальних правопорушень, потерпілими від яких можуть і бути юридичні особи (зокрема статті 176 та 177 Кримінального кодексу України), тому вказаний аргумент також не може претендувати на абсолютну неоспорюваність.
З огляду на це, переконаний, що стаття 162 Кримінального кодексу України як предмет злочинного посягання охоплює також приміщення юридичних осіб.
Такої думки дотримується і Пленум Верховного Суду України в постанові від 28.03.2008 року № 2 «Про деякі питання застосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства». Відповідно до абз. 2 п 11 зазначеної постанови: «згідно з вимогами ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» судам необхідно враховувати, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.) охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення».
Аналіз судової практики ЄСПЛ щодо порушення ст. 8 Конвенції, дає можливість говорити про доволі широке тлумачення поняття «житло», яке на думку ЄСПЛ включає не лише домівку, але й інші об’єкти, які відповідно до законодавства України входять до обсягу поняття «інше володіння особи». Зокрема, до житла ЄСПЛ відносить:
— власне житлові приміщення, в яких проживає заявник (справа Бук проти Німеччини);
— переважно місце, де особа мешкає, навіть якщо воно облаштоване нею під житло з порушенням норм національного законодавства (справа Баклі проти Сполученого Королівства);
— приміщення особи, в якому вона здійснює професійну діяльність, наприклад, офіс адвоката, нотаріуса тощо (справа Пантелеєнко проти України);
— житло фізичної особи, яке водночас є офісом очолюваної нею компанії (справа Чеппел проти Сполученого Королівства);
— офіційний офіс компаній, їх філій або службових приміщень (фактично приміщення, що належать юридичним особам) (справа «Кола Ест» та інші проти Франції; справа Ромен і Шміт проти Люксембургу).
Таким чином, ЄСПЛ у своїй практиці поширює зміст закріпленого у ст. 8 Конвенції поняття «житло особи» на приміщення юридичних осіб. Проте тут слід вказати, що на відміну від положень Конвенції, Конституція України закріпила не лише недоторканість житла, але й іншого володіння особи, а тому з огляду на юридичну доцільність при аналізі поняття житло та інше володіння особи слід відштовхуватись від закріплених КПК України їх легальних дефініцій, включаючи приміщення юридичних осіб до змісту поняття саме «інше володіння особи».
Окрім цього, запропонований підхід стосовно визнання приміщень юридичних осіб предметом посягання кримінального правопорушення, передбаченого ст. 162 КК України, узгоджується з кримінально-процесуальним законодавством та надає змогу юридичній особі бути потерпілим в межах вказаного кримінального провадження. З огляду на законодавчу конструкцію ст. 162 КК України, юридична особа може бути визнана потерпілою, виходячи із норм чинного КПК України, лише у разі завдання їй внаслідок такого кримінального правопорушення майнової шкоди. Така шкода може, наприклад, у пошкодженні та знищенні майна такої юридичної особи (виламування дверей, вибивання вікон тощо), що за розміром не буде відповідати великим розмірам, передбаченим статтею 194 КК України. Тобто визнання приміщень юридичних осіб предметом відповідного злочинного посягання за певних умов дозволить юридичній особі брати участь в досудовому розслідуванні, активно впливати на його хід з метою захисту своїх порушених прав власника або володільця приміщення.
Окрім цього, поширення норми ст. 162 КК України на приміщення юридичних осіб дозволить уникнути правових колізій, які виникатимуть у разі перебування певного приміщення, що на праві приватної власності належить фізичній особі, на правах оренди у користуванні та володінні юридичної особи і навпаки. Не вдаючись у детальний аналіз кримінально-процесуального права, слід все ж вказати, що потерпілим від вказаного кримінального правопорушення слід вважати саме особу, у володінні якої на момент вчинення злочину перебувало вказане приміщення.
З огляду на проведений аналіз та з метою уникнення можливості різнобічного трактування правозастосовними органами положень ст. 162 КК України було чимало спроб внести зміни до вказаної статті.
Не вдаючись у критичний аналіз запропонованих змін до кримінального законодавства України, слід відзначити, що чинна редакція норми статті 162 Кримінального кодексу України все ж потребує значного удосконалення в контексті:
— зазначення в частині першій статті «незаконне проникнення до житла фізичної особи чи до іншого володіння фізичної або юридичної особи» без посилання на громадянство фізичної особи;
— формулювання примітки статті у вигляді відсилки на кримінально-процесуальні норми, якими закріплені визначення відповідних понять (з метою приведення кримінального та кримінально-процесуального законодавства у відповідність між собою);
— формулювання назви статті у вигляді «порушення недоторканості житла та іншого володіння особи».