Невизначеність поняття мирової угоди у чинному законодавстві призводить до суперечливої судової практики у господарському процесі
З часу запровадження інституту мирової угоди в господарському (арбітражному) процесі минуло понад десять років, однак і на даний час законодавчо невизначеними залишається значна частина питань: яка правова природа мирової угоди; які умови вона може та повинна містити; які порядок та умови її виконання тощо? Підставою для виникнення цих та інших питань є незакріплення на законодавчому рівні переліку обов’язкових умов мирової угоди, єдиного порядку її виконання тощо.Суперечливі позиції
Чинне господарське процесуальне законодавство України не містить визначення поняття мирової угоди, встановлюючи лише, що така угода може стосуватися прав і обов’язків сторін щодо предмету позову. У пункті 1 листа Вищого господарського суду України від 9 квітня 2009 року № 01-08/204 “Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України)” та у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2009 року у справі № 24/489 суди зазначають, що мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями Господарського процесуального кодексу України. Затвердження господарським судом мирової угоди сторін з одночасним припиненням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не може розцінюватися як два самостійних акти – окремо щодо затвердження мирової угоди і щодо припинення провадження у справі.
Проте вказаний підхід є суперечливим, оскільки у пунктах 7, 9 частини 1 статті 106 Господарського процесуального кодексу України серед переліку ухвал, які підлягають оскарженню окремо виділено ухвали про припинення провадження у справі та про затвердження мирової угоди. Такий розподіл ухвал свідчить про те, що чинне законодавство України не ототожнює затвердження мирової угоди із припиненням провадження у справі. Зазначена позиція законодавця узгоджується з іншими нормами процесуального закону, за якими затвердження мирової угоди не завжди пов’язано із припиненням провадження у справі у зв’язку з тим, що останнє допускається лише до вирішення спору по суті (тобто до прийняття рішення у справі), тоді як мирова угода може бути укладена і у процесі виконавчого провадження.
Згодом, у постановах від 24 лютого 2015 року у справі № 908/1532/13, від 05 лютого 2013 року у справі № 5004/310/12, від 24 травня 2011 року у справі № 5002-7/5513-2010 Вищий господарський суд України дійшов протилежного висновку, зазначивши, що мирова угода – це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами.
Однак така позиція також не є досконалою, оскільки не лише не узгоджується з чинним законодавством, але й дає підстави для визнання мирової угоди недійсною, що ставить під сумнів обов’язковість судового рішення (ухвали про затвердження мирової угоди), що набрало законної сили. Ще 13 червня 2007 року Пленум Верховного Суду України у пункті 10 своєї постанови № 8 “Про незалежність судової влади» роз҆яснив, що відповідно до частини п’ятої статті 124 Конституції України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України і тому вважаються законними, доки вони не скасовані в апеляційному чи касаційному порядку або не переглянуті компетентним судом в іншому порядку, визначеному процесуальним законом, в межах провадження справи, в якій вони ухвалені.
Аналізуючи норми Господарського процесуального кодексу України, можна дійти висновку, що мирова угода має дуалістичну (матеріальну та процесуальну) правову природу, адже надання такій угоді статусу мирової у господарському процесі є неможливим без її затвердження (визнання) господарським судом. До затвердження (визнання) судом така угода може вважатись лише договором у розумінні Цивільного кодексу України.
Порядок виконання
Одним з найпроблемніших питань є визначення порядку виконання мирової угоди, не виконаної сторонами у добровільному порядку. У правозастосовчій практиці з цього приводу сформувалось декілька правових підходів. Так, у постанові Пленуму Вищого господарського суду України “Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України” від 17 жовтня 2012 року № 9 зазначається про можливість виконання мирової угоди шляхом звернення із заявою про примусове виконання ухвали, якою затверджено цю угоду, та шляхом подання до суду позову про спонукання до виконання мирової угоди. При цьому виконання мирової угоди державною виконавчою службою можливо лише, якщо ухвала про її затвердження відповідає вимогам, встановленим для виконавчих документів (стаття 18 Закону України “Про виконавче провадження”). В іншому разі заінтересована сторона вправі звернутися до господарського суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди, в разі задоволення якого господарським судом видається відповідний наказ.
Проте звернення до суду із новим позовом у даному випадку не є доцільним, адже його розгляд відбуватиметься в межах іншого провадження, що може тривати кілька місяців або років, що, у свою чергу, призведе до затягування у відновленні порушеного права позивача. Тому логічно було б визначити відсутність реквізитів до виконавчого документа в ухвалі про затвердження мирової угоди як підставу для винесення судом додаткової ухвали відповідно до статті 88 ГПК України, а не для звернення особи до суду із новим позовом.
У судовій практиці також йдеться про можливість виконання мирової угоди шляхом звернення до суду із заявою про зміну порядку її виконання. Так, у постанові від 12 жовтня 2010 року у справі № 18/39 Вищий господарський суд України дійшов висновку, що у разі невиконання стороною умов такої угоди у добровільному порядку заінтересована сторона може звернутися до суду, який виніс ухвалу про затвердження мирової угоди, із заявою про зміну порядку її виконання з добровільного на примусовий в силу приписів статті 121 ГПК України, що стане підставою для вчинення Державною виконавчою службою дій, спрямованих на примусове виконання такого рішення суду.
Однак у даному випадку суд не врахував, що добровільне та примусове виконання судових актів не є ні способом, ні порядком у розумінні статті 121 ГПК України, а лише характеризує відношення сторони до виконання судового рішення самостійно або під примусом уповноважених органів.
Отже, можна зробити висновки, що на законодавчому рівні питання щодо мирової угоди у господарському процесі достатньо не врегульовані, а до процесуального законодавства потрібно вносити зміни. На сьогодні у ГПК України необхідно визначити правову природу мирової угоди та визначити єдиний порядок її виконання на підставі ухвали суду як виконавчого документа. Також процесуальний закон слід доповнити положенням (яке на сьогодні міститься в роз’ясненнях суду), згідно з яким ухвали про затвердження мирової угоди мають відповідати передбаченим статтею 18 Закону України “Про виконавче провадження” вимогам до виконавчого документа.