Підставою для даного наукового висновку стало не однакове застосування ст. 12 Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.1993р. № 56-93 «Про місцеві податки і збори» (надалі – Декрет № 56-93).
Відповідно до ст. 1 Декрету № 56-93 збір за право використання місцевої символіки належить до місцевих податків і зборів.
Статтею 18 Декрету № 56-93 органам місцевого самоврядування було надано право самостійного встановлення та визначення порядку сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку і в межах установлених граничних розмірів ставок.
Особливості справляння даного збору було встановлено статтею 12 Декрету № 56-93, згідно ч. 1 якої було передбачено, що збір за право на використання місцевої символіки справляється з юридичних осіб і громадян, які використовують цю символіку з комерційною метою.
Частиною 2 вказаної статті встановлено, що дозвіл на використання місцевої символіки (герба міста або іншого населеного пункту, назви чи зображення архітектурних, історичних пам’яток) видається відповідними органами місцевого самоврядування.
Граничний розмір збору за право на використання місцевої символіки не повинен перевищувати з юридичних осіб – 0,1 відсотка вартості виробленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг з використанням місцевої символіки, з громадян, що займаються підприємницькою діяльністю, – п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ч. 3 ст. 12 Декрету № 56-93).
Тобто об’єктом оподаткування збором була операція з використання місцевої символіки з комерційною метою. Варто наголосити, що стаття 18 Декрету № 56-93 не розкривала зміст поняття «місцевої символіки», наводячи лише перелік індивідуальних видів місцевої символіки, використання яких потребує спеціального дозволу органів місцевого самоврядування, до якого належала, зокрема, назва історичної пам’ятки.
На момент прийняття Декрету № 56-93, спеціальне законодавство не пояснювало дефініцію «історичної пам’ятки чи архітектурної пам’ятки». Так, Закон ВР УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» від 13.07.1978 № 3600-ХІ (надалі – Закону № 3600) оперував поняттям пам’ятки історії та культури.
Відповідно до ст. 1 вказаного Закону пам’ятками історії та культури є споруди, пам’ятні місця і предмети, зв’язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність.
Стаття 6 Закону № 3600 визначала, що до пам’яток історії та культури відповідно до статті 1 цього Закону належать:
– пам’ятки історії – будинки, споруди, пам’ятні місця і предмети, зв’язані з найважливішими історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, революційним рухом, з Великою Жовтневою соціалістичною революцією, громадянською і Великою Вітчизняною війнами, соціалістичним і комуністичним будівництвом, зміцненням міжнародної солідарності, а також з розвитком науки і техніки, культури і побуту народів, з життям видатних політичних, державних, військових діячів, народних героїв, діячів науки, літератури і мистецтва;
– пам’ятки археології – городища, кургани, залишки стародавніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, шляхів, стародавні місця поховань, кам’яні скульптури, наскельні зображення, старовинні предмети, ділянки історичного культурного шару стародавніх населених пунктів;
– пам’ятки містобудування і архітектури – архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів; споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, а також зв’язані з ними твори монументального, образотворчого, декоративно-прикладного, садово-паркового мистецтва, природні ландшафти;
Відповідно до ст. 17 Закону № 3600 з метою організації обліку і охорони пам’яток історії та культури нерухомі пам’ятки поділяються на пам’ятки загальносоюзного, республіканського і місцевого значення.
Частина 3 вказаної норми передбачала, що перелік пам’яток місцевого значення затверджуються виконавчими комітетами обласних, міських (міст республіканського підпорядкування) Рад народних депутатів.
Тобто, враховуючи системне тлумачення норм ст. 18 Декрету № 56-93 та Закону № 3600, органи місцевого самоврядування, в цілях оподаткування, володіли правом не лише визначення порядку справляння збору за використання місцевої символіки, але й правом віднесення певних об’єктів до категорії «історичної пам’ятки».
Закон України «Про охорону культурної спадщини» № 1805-III від 08.06.2000р. (надалі — Закон № 1805), яким було скасовано Закон № 3600, ввів поняття «об’єкта культурної спадщини», який згідно ст. 1 він визначив, як місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Також, ст. 1 Закону № 1805 було передбачено, що пам’ятка – об’єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
Пізніше, згідно Закону України від 23.09.2008р. № 574-V, дане поняття було уточнено законодавцем до «пам’ятка культурної спадщини».
Однак, положення Закону № 1805, як редакції на момент його прийняття, так і на момент виникнення спірних відносин, не вживали словосполучення «історична пам’ятка».
Враховуючи вище викладене, поняття «історична пам’ятка», в розумінні Декрету №56-93 та поняття «пам’ятка» в розумінні Закону № 1805 не можна ототожнювати, а прийняття Закону № 1805 не змінило обсяг компетенції органів місцевого самоврядування щодо визначення об’єктів «історичних пам’яток» в цілях справляння збору за використання місцевої символіки.
Згідно з пунктом 1.2 Положення про збір за право на використання місцевої символіки міста Києва, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 15.02.94 № 7 (в редакції рішення Київської міської ради від 09.03.2006 N 149/3240, із змінами та доповненнями), до місцевої символіки відносяться назви і зображення об’єктів та історичних пам’яток міста згідно з затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 15.01.96 № 39 Переліком назв об’єктів та історичних пам’яток, що відносяться до місцевої символіки, використання яких юридичними особами і громадянами у комерційних цілях підлягає сплаті збору у встановленому порядку (далі – Перелік). Це: герб м. Києва; прапор м. Києва; назви (похідні від назв) історичних пам’яток міста згідно з Переліком, які використовуються в найменуваннях підприємств або окремих видах продукції (крім найменувань, які слугують для визначення місцезнаходження); зображення об’єктів історичних пам’яток міста згідно з Переліком, які використовуються при виготовленні друкованої (за виключенням бланків ділових паперів), сувенірної, рекламної продукції тощо. Пунктом 76 Переліку до місцевої символіки віднесено назву Київ.
Таким чином, використання юридичної особою назви «Київ» в господарській діяльності при виготовлені продукції, наданні послуг чи виконання робіт, підпадало під об’єкт оподаткування збору за право використання місцевої символіки.