Не зважаючи на заяви Міністерства фінансів про профіцит бюджету, Державна фіскальна служба перебуває в пошуку все нових надходжень.
Так, під приціл контролюючого органу попали особи, які здійснюють продаж вживаних товарів. До таких відносяться фізичні особи та комісійні магазини.
ДФС у своєму коментарі заявила, що подібний порядок оподаткування отриманих громадянами доходів існує з самого початку запровадження податку з доходів фізичних осіб (з 2004 року).
Дійсно, такий порядок існує уже давно, а нововведень до нього не планується.
Однак, спробуємо розібратись чи вірні висновки контролюючого органу викладені в коментарі, а також відповісти на питання хто, коли та скільки податків повинен сплачувати з доходу від продажу вживаних товарів.
В коментарі, ДФС у своєму стилі процитувала ряд норм Податкового Кодексу України, зробивши висновки, з яких погодитись можна лише з частиною.
Перший висновок контролюючого органу пов’язаний із визначенням поняття «вживані товари». ДФС висловило думку, що ПК України не містить окремого поняття «вживаних товарів». Однак містить поняття «товари», що означає матеріальні та нематеріальні активи, у тому числі земельні ділянки, земельні частки (паї), а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення.
Водночас продаж (реалізація) товарів – це будь-які операції, що здійснюються, зокрема згідно з договорами купівлі-продажу та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію незалежно від строків її надання.
В цілях оподаткування податком на доходи фізичних осіб та військовим збором, ПК України дійсно не розрізняє товари за ознакою вживаності.
Однак такі висновки ДФС, щодо оподаткування конкретних операцій з продажу вживаних товарів, на нашу думку, не відповідають чинному законодавству.
1) Щодо оподаткування ломбардних операцій, ДФС заявило, що у разі неповернення грошових коштів у вигляді фінансового кредиту у термін, встановлений договором, сума такого кредиту включається податковим агентом до оподатковуваного доходу платника податку та оподатковується на загальних підставах.
Однак, порядок оподаткування доходу фізичної особи у формі неповернених грошових коштів у вигляді фінансового кредиту не передбачає участі податкових агентів.
Так, згідно пункту 164.2.7. статті 164 ПК України, сума заборгованості платника податку за укладеним ним цивільно-правовим договором, за якою минув строк позовної давності та яка перевищує суму, що становить 50 відсотків місячного прожиткового мінімуму, діючого для працездатної особи на 1 січня звітного податкового року, крім сум податкової заборгованості, за якими минув строк позовної давності згідно з розділом II цього Кодексу, що встановлює порядок стягнення заборгованості з податків, зборів і погашення податкового боргу. Фізична особа самостійно сплачує податок з таких доходів та зазначає їх у річній податковій декларації.
Обов’язки податкового агента, у відносинах із наявною заборгованістю, покладаються на особу лише у випадку прощення такої заборгованості, яка включається до загального річного оподаткованого доходу фізичної особи, як додаткове благо.
2) Щодо оподаткування доходу, отриманого фізичною особою від продажу товарів, які належали такій особі, контролюючий орган висловив думку, що у разі якщо фізична особа продає такий товар юридичній особі або самозайнятій особі, або здійснює продаж за посередництвом комісіонера, які у розумінні Кодексу є податковими агентами, то такі податкові агенти зобов’язані утримувати податок на доходи фізичних осіб за ставкою 18% та військовий збір – 1,5%.
Якщо фізична особа продає такий товар іншій фізичній особі, то дохід отриманий від такого продажу включається до оподатковуваного доходу фізичної особи (продавця), який зобов’язаний подати податкову декларацію за наслідками звітного податкового року в якому відбувалася цей продаж, а також сплатити до бюджету податок на доходи фізичних осіб та військовий збір.
Перше, на що слід звернути увагу у даному висновку – ставка ПДФО, яка на думку ДФС становить 18%.
Контролюючим органом не наведено норм, згідно яких повинна застосовуватись така ставка, тому можемо лише здогадуватися. Так, ДФС могла класифікувати дохід від продажу вживаних товарів як суму винагороди та інших виплат, нарахованих (виплачених) платнику податку відповідно до умов цивільно-правового договору, згідно пункту 164.2.2 статті 164 ПК України.
Однак, очевидно, що контролюючий орган «забув» про пункт 173.1. статті 173 ПК України, відповідно до якого, дохід платника податку від продажу (обміну) об’єкта рухомого майна протягом звітного податкового року оподатковується за ставкою, визначеною в пункті 167.2 статті 167 ПК України, а саме 5%. такий порядок оподаткування повинен застосовуватись, виходячи з наступного.
Згідно частини 2 статті 181 ЦК України, рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Річчю, в свою чергу, є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки. Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки. Таким чином, окрема рухома річ, є рухомими майном. Даний висновок підтверджується статтею 1 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», згідно якої рухоме майно – це окрема рухома річ, сукупність рухомих речей, гроші, валютні цінності, цінні папери, а також майнові права та обов’язки, у тому числі майнові права на грошові кошти, що знаходяться на банківському рахунку.
Враховуючи вищенаведене, можна зробити висновок, що мобільний телефон, є рухомим майном, оподаткування доходу від продажу якого одночасно регулюється пунктом 164.2.2. статті 164 та статтею 173 ПК України.
Суперечність між двома або більше формально чинними нормами права, прийнятими з одного і того ж питання, в теорії права відомі як колізія норм права. Колізія норм права вирішується шляхом вибору тієї норми, яка має бути застосована до конкретного випадку (юридичного факту).
Так, при розбіжності між загальною і спеціальною нормою, перевага надається спеціальній, за умови, якщо норми мають однакову юридичну силу, та прийняті рівними за місцем в ієрархічній структурі органами.
Договори купівлі-продажу рухомого майна, є одним із видів цивільно-правових угод, тому норми, регулюючі купівлю-продаж є спеціальними по відношенню до норм, які регулюють цивільно-правові угоди в цілому.
Таким чином, очевидним є необхідність застосування ставки 5% до доходів від продажу рухомого майна, оскільки пункт 173.1. статті 173 ПК України є спеціальною нормою, що регулює дані правовідносини.
Висновок контролюючого органу, щодо обов’язку юридичної або самозайнятої особи, за посередництва якої здійснювався продаж, утримувати податкові зобов’язання також є хибним.
Як ми вже визначились, оподаткування об’єктів рухомого майна, здійснюється в порядку, визначеному статтею 173 ПК України.
Так, відповідно до абзацу 2 пункту 173.3.статті 173 ПК України, у разі продажу (обміну) об’єкта рухомого майна за посередництвом юридичної особи (її філії, відділення, іншого відокремленого підрозділу), такий посередник виконує функції податкового агента стосовно подання до контролюючого органу інформації про суму доходу та суму сплаченого до бюджету податку в порядку та строки, встановлені для податкового розрахунку, а платник податку під час укладання договору зобов’язаний самостійно сплатити до бюджету податок з доходу від операцій з продажу (обміну) об’єктів рухомого майна.
Отже, Податковим кодексом прямо передбачена відсутність у посередника обов’язку із утримання і перерахування ПДФО з доходу від продажу об’єктів рухомого майна.
Таке правове регулювання оподаткування доходу від продажу рухомого майна ґрунтується на цивільно-правовій оболонці договору комісії. Так, відповідно до статті 1011 ЦК України, за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Комітент повинен виплатити комісіонерові плату в розмірі та порядку, встановлених у договорі комісії. Згідно статті 1020 ЦК України, комісіонер має право відраховувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові.
Виходячи із норм ЦК України, вбачається, що посередник за договором комісії не виплачує суму доходу комітенту, а навпаки має право отримати плату за послуги від нього, що виключає можливість утримання податку під час виплати доходу.
Підсумуємо, як повинен оподатковуватись дохід від продажу вживаних товарів на прикладі продажу мобільного телефону.
Ситуація 1. Фізична особа продає іншій фізичній особі мобільний телефон
Продавець за даним договором повинен подати річну податкову декларацію про майновий стан та доходи до 1 травня наступного року, та відобразити суму отриманого від продажу доходу. До 1 серпня необхідно сплати податкові зобов’язання з ПДФО та військового збору за ставками 5% та 1,5% відповідно.
Ситуація 2. Фізична особа ставить мобільний телефон на реалізацію в комісійний магазин.
Комісійний магазин повинен подати до контролюючого органу інформацію про суму доходу та суму сплаченого до бюджету податку. Для правильного відображення податкової інформації, комісійному магазину необхідно отримати від фізичної особи її дані, зокрема ідентифікаційний код.
Фізична особа самостійно сплачує податкове зобов’язання з ПДФО та військового збору, за ставками 5% та 1,5% відповідно, під час укладання договору.
Ситуація 3. Фізична особа продає мобільний телефон комісійному магазину.
Комісійний магазин зобов’язаний утримати та перерахувати до бюджету податок на доходи фізичних осіб за ставкою 5% та військовий збір — 1,5%. Не слід забувати про персональні дані фізичної особи, в цілях правильності заповнення податкового розрахунку.
Перейдемо до відповідальності за правопорушення.
За неподачу декларації фізичною особою або податкового розрахунку податковим агентом, статтею 120 ПК України передбачено фінансову відповідальність із санкцією у розмірі 170 гривень.
Неподання фізичною особою річної декларації передбачає також адміністративну відповідальність, відповідно до статті 164-1 Кодексу про адміністративні правопорушення, та тягне за собою штраф у розмірі від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Неправильне відображення даних платника податків в податковому розрахункові, передбачає накладення штрафу на податкового агента у розмірі 510 гривень, згідно пункту 119.2 статті 199 ПК України.
Якщо контролюючим органом було виявлено правопорушення, у зв’язку із чим нараховано податкове зобов’язання, то платнику податків прийдеться сплатити штраф у розмірі 25 відсотків суми визначеного податкового зобов’язання, згідно статті 123 ПК України.
Відповідно до пункту 127.1. статті 127 ПК України, ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податків платником податків, у тому числі податковим агентом, до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 25 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.
Слід зауважити, що стаття 127 ПК України, є спеціальною по відношенню до статті 123 ПК України, тому відповідальність податкових агентів за порушення ними правил нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб при виплаті ними доходів на користь платників податків — фізичних осіб повинна визначатися тільки за статтею 127 ПК України.
Однак, крім встановлення відповідальності, повинен бути дієвий механізм виявлення правопорушень. В ситуаціях 2 і 3 проблем щодо виявлення правопорушень особливо не виникає, оскільки при перевірці суб’єкта господарювання, контролюючий орган має змогу виявити як порушення самого суб’єкту, так і спираючись на дані податкових розрахунків — порушення фізичних осіб.
Ситуація №1, в свою чергу, викликає більше питань, ніж відповідей. Договори між фізичними особами, в основному, усні, а розрахунки – готівкові. Навіть при безготівкових розрахунках, банківська таємниця захищає платників податків від контролюючих органів.
З метою контролюю таких операцій, у контролюючих органів два виходи. Перший — «ловити за руку» платників, які продають товари, фіксувати такі продажі, а потім чекати 1 травня наступного року в передчутті недекларування сум доходів фізичною особою. Однак, в такому випадку не слід забувати про принцип економічності оподаткування, що передбачає установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування.
Другий вихід – це очікування загального декларування та можливості контролювати витрати громадян. В такому випадку декларування доходів стане вигідне самим платникам податків.