Гаряча новинка нового проекту Трудового кодексу. Що для нас підготували народні обранці, та як роботодавці зможуть контролювати своїх працівників згідно нової редакції Трудового кодексу
Одною з найбільш суперечливих норм в проекті є застосування роботодавцем відеоспостереження за трудовим процесом найманого працівника. Так, на сьогодні ні для кого не є секретом, що роботодавці використовують велику кількість різних способів стеження за своїми працівникам (наприклад, перегляд електронної пошти, відстеження відвідуваних сторінок в інтернеті, фіксація часу перебування на роботі й т.д.). Поширене місце серед таких способів займає й відеоспостереження. Безперечно, не можна заперечувати факт, що здійснення подібних заходів є вигідним для роботодавців, адже саме вони мають безпосередній інтерес у контролі за поведінкою працівника на робочому місці з метою контролю ефективності робочого процесу, виключення можливості неправомірного використання майна роботодавця в особистих цілях. Проте помилковим є переконання більшості роботодавців, що приватне життя співробітника закінчується з моменту приходу його на роботу.
Постає питання — чи не призведе запровадження прямої норми, що дозволяє роботодавцю проводити відеоспостереження на робочому місці до нівелювання та порушення основних прав працівників?
Перш за все, необхідно звернути увагу, що права працівників на приватне життя захищаються статтею 32 Конституції України відповідно до якої ніхто не може зазнавати втручання особисте та сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією. Окрім того, статтею 307 Цивільного кодексу України передбачено, що фізична особа може бути знята на фото – , кіно -, теле – чи відеоплівку лише за її згодою.
Аналіз вищевказаних норм дозволяє зробити висновок про те, що роботодавець все-таки може здійснювати відеоспостереження за робочим місцем лише після отримання згоди відповідного працівника.
Таким чином виникає питання — як саме та коли необхідно отримувати згоду в працівника на проведення відео спостереження?
У даному контексті необхідно взяти до уваги положення чинної статті 29 Кодексу законів про працю України, яка визначає, що влаштовуючись або вже працюючи на певній посаді, працівник має право на повну достовірну інформацію про умови праці та вимоги на робочому місці. Відповідно, до такої інформації можна віднести й способи контролю щодо виробничої діяльності конкретного працівника. У зв’язку з цим, доцільним є на рівні підзаконних нормативно – правових актів врегулювати питання щодо встановлення порядку проведення відеоспостережень на рівні підприємств, установ та організацій. Як правило, це відбувається наступним чином:
1. видання наказу про організацію відеоспостереження, в якому необхідно чітко визначити територію, що підпадатиме під дію такого спостереження;
2. включення пункту про функціонування системи відеоспостереження до Правил внутрішнього трудового розпорядку;
3. комплектування приміщень, у яких проводиться відео спостереження відповідними попереджувальними табличками;
4. ознайомлення усіх працівників із відповідною інформацією.
На нашу думку, чітке встановлення правил та умов здійснення відео спостереження дозволить запобігти масовому зловживанню роботодавцями своїм правом на здійснення останнього.
Окрім того, слід пам’ятати, що відповідна норма проекту ТК містить наступне формулювання: «якщо це зумовлено особливостями виробництва». Проте, чітко встановити які саме фактори необхідно відносити до особливостей виробництва досить таки складно, що, у свою чергу, може призвести до великої кількості спорів у майбутньому.
Обговорюючи дане питання, варто звернути увагу на досвід регулювання проблемних аспектів відео спостереження за працівниками на рівні європейського законодавства. Незважаючи на те, що в європейському законодавстві наявна набагато більша правозастосовна практика з даної проблематики, багато питань залишаються досить таки суперечливими.
Варто згадати про статтю 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка встановлює право кожної особи на повагу до її приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Важливою також є судова практика Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні по справі Німец проти Німеччини від 16 грудня 1992 року судом було наголошено, що поняття «приватне життя» не може тлумачитися в обмежувальному значенні; повага до приватного життя передбачає право на встановлення і розвиток стосунків з іншими людьми; крім того, немає принципових підстав вважати, що поняття «приватне життя» не може охоплювати діяльність професійного чи ділового характеру. Вказане рішення можна вважати визначальним при визначенні дозволених меж для реалізації роботодавцями права на відео спостереження за своїми працівниками.
Крім того, окрему увагу варто присвятити питанню щодо захисту персональних даних працівників, отриманих у ході відеоспостереження з метою уникнення розголошення приватної інформації про останніх. Серед експертів поширеною є думка про необхідність розроблення роботодавцями відповідних Положень про захист персональних даних співробітників.
На нашу думку, дане питання також потребує більш детального регламентування, оскільки порушення правил захисту персональних даних особи або їх незаконне поширення можуть мати тяжкі наслідки для роботодавця, враховуючи й відкриття відповідного кримінального провадження. Цікаво розглянути приклад Франції, законодавство якої встановлює заборону на використання персональної інформації та заборону зберігати таку інформацію більше одного місяця.
На завершення, варто зауважити, що положення проекту Трудового кодексу України про можливість проведення відеоспостереження потребує подальшого детального доопрацювання, а й можливо детальнішої конкретизації на рівні підзаконних нормативно – правових актів.