На сьогоднішній день в нашій країні продовжує існувати тенденція, коли громадяни, побоюючись погроз та подальшої розправи зі сторони злочинців, не сподіваючись на належний захист з боку співробітників правоохоронних органів, не повідомляють останніх про вчинений, вчинюваний або підготовлюваний злочин, в зв’язку з чим інформація щодо вчинених злочинів не надходить до органів влади, тобто має місце прихована або латентна злочинність. Отже, незахищеність потерпілих та інших осіб, які могли б сприяти виявленню злочинів, а також здійсненню належного кримінального судочинства, від протиправних посягань зловмисників, фактично спонукає їх ухилятись від викриття та припинення кримінальних правопорушень. З метою подолання такого стану Кримінальним кодексом України (в ред. 1960 року з подальшими змінами), зокрема статтею 187 навіть було передбачено кримінальну відповідальність за недонесення про злочин. Натомість чинний КК України такого складу злочину не містить, тобто зазначену норму було виключено, що свідчить про визнання державою наявності протиправного впливу на учасників кримінального провадження та неспроможності держави в повній мірі забезпечити захист таких осіб.
З метою припинення описаної ситуації Верховною Радою ще 23.12.1993 року був прийнятий Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» № 3782-XII (надалі – Закон), в який в подальшому вносились зміни. Цим Законом гарантовано забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, тобто у виявленні, попередженні, припиненні, розкритті або розслідуванні кримінальних правопорушень, а також у судовому розгляді кримінальних проваджень, шляхом здійснення правоохоронними органами правових, організаційно-технічних та інших заходів, спрямованих на захист життя, житла, здоров’я та майна цих осіб від протиправних посягань, з метою створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.
До осіб, які за наявності відповідних підстав мають право на забезпечення безпеки, належать:
-особа, яка заявила до правоохоронного органу про кримінальне правопорушення або в іншій формі брала участь чи сприяла виявленню, попередженню, припиненню або розкриттю кримінальних правопорушень;
-потерпілий та його представник у кримінальному провадженні;
-підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представники;
-цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням;
-представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження;
-свідок;
-експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;
-члени сімей та близькі родичі вищеперелічених осіб, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства.
До органів, які забезпечують безпеку, належать державні органи, які приймають рішення про застосування заходів безпеки; здійснюють заходи безпеки.
Законом також передбачені права та обов’язки осіб, щодо яких здійснюються заходи забезпечення безпеки, а також права і обов’язки органів, які забезпечують безпеку. Крім того, визначені заходи забезпечення безпеки, до яких відносяться:
-особиста охорона, охорона житла і майна;
-видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;
-використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;
-заміна документів та зміна зовнішності;
-зміна місця роботи або навчання;
-переселення в інше місце проживання;
-поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення;
-забезпечення конфіденційності відомостей про особу;
-закритий судовий розгляд.
Наведений перелік не є вичерпним, так як з урахуванням характеру і ступеня небезпеки для життя, здоров’я, житла та майна осіб, взятих під захист, можуть здійснюватися й інші заходи безпеки.
Відповідно до ст. 6 Закону, відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, є інформацією з обмеженим доступом.
Положеннями цього Закону також передбачено порядок забезпечення безпеки військовослужбовців та осіб, які перебувають в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах або у місцях із спеціальним режимом тримання.
Підставою для вжиття заходів забезпечення безпеки осіб, визначено дані, що свідчать про наявність реальної загрози їх життю, здоров’ю, житлу і майну.
Приводом для вжиття заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може бути:
-заява учасника кримінального судочинства, члена його сім’ї або близького родича;
-звернення керівника відповідного державного органу;
-отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров’ю, житлу і майну зазначених осіб.
Законом також встановлено підстави і приводи для скасування заходів безпеки; наслідки відмови особи, яка бере участь у кримінальному судочинстві, від захисту; фінансування і матеріально-технічне забезпечення заходів безпеки; контроль за забезпеченням безпеки.
Крім того, передбачено дисциплінарну або кримінальну відповідальність за невжиття заходів безпеки, дисциплінарну, кримінальну або адміністративну відповідальність за розголошення відомостей про заходи безпеки.
Так, ст. 380 КК України за неприйняття рішення, несвоєчасне прийняття або прийняття недостатньо обґрунтованих рішень, а також невжиття, несвоєчасне вжиття достатніх заходів для безпеки працівників суду, правоохоронних органів або осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їхніх сімей та їхніх близьких родичів службовою особою органу, на який покладено функції забезпечення безпеки зазначених осіб, якщо ці дії спричинили тяжкі наслідки, – встановлено кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк до п’яти років.
Частиною 1 статті 381 КК України за розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, службовою особою, якою прийнято рішення про ці заходи, особою, яка їх здійснює, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв’язку з її службовим становищем, а так само особою, взятою під захист, якщо ці дії спричинили шкоду здоров’ю особи, взятої під захист, встановлено кримінальну відповідальність у вигляді штрафу від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.
Частиною 2 статті 381 КК України за ті самі дії, якщо вони спричинили смерть особи, взятої під захист, або інші тяжкі наслідки, – встановлено кримінальну відповідальність у вигляді арешту на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до п’яти років, або позбавлення волі на той самий строк.
Статтею 18511 КУпАП за розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, – встановлено адміністративну відповідальність у вигляді накладення штрафу до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Отже, на підставі Закону та інших нормативно—правових актів, були внесені зміни до Кримінально-процесуального кодексу України (в ред. 1960 року) та інших законів, зокрема право на забезпечення безпеки осіб закріплювалось положеннями статей 522 –525 , 691 тощо КПК України (в ред. 1960 року). Крім того, статтею 53 КПК України (в ред. 1960 року) встановлювався обов’язок суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, роз’яснити особам, що беруть участь у справі, їх права (в тому числі й право на забезпечення безпеки) і забезпечити можливість здійснення цих прав.
Проте, зазначені норми відсутні в діючому Кримінальному процесуальному кодексі України та лише в кількох нормах КПК є посилання на можливість забезпечення безпеки осіб (п. 5 ч. 1 ст. 56, п. 4 ч. 2 ст. 68, п.п. 9, 10 ст. 65, п. 7 ч. 2 ст. 69, п. 6 ч. 4 ст. 71, п. 3 ч. 6 ст. 206), в зв’язку з чим особи, що можуть потребувати забезпечення безпеки, належним чином не повідомляються щодо наявності такого права та шляхів його реалізації. Навіть учасникам, яким роз’яснюються відповідні норми законодавства, спроби їх реалізації можуть здатися малоефективними.
Більше того, під час здійснення досудового розслідування в рамках кримінального провадження можуть виникати труднощі в практичному застосуванні чинних положень законодавства стосовно забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Вони зумовлені, насамперед, незнанням працівниками правоохоронних органів положень законодавства, які регулюють забезпечення безпеки учасників процесу, а також відсутністю налагоджених способів взаємодії органів, які приймають рішення про застосування заходів безпеки, та органів, які здійснюють заходи безпеки.
Відповідно до статті 22 Закону, в разі наявності приводів, орган, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд, одержавши заяву або повідомлення про загрозу безпеці особи, зобов’язані перевірити цю заяву (повідомлення) і в строк не більше трьох діб, а у невідкладних випадках – негайно прийняти рішення про застосування або про відмову у застосуванні заходів безпеки. На своє рішення вони приймають мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов’язковою для виконання вказаними органами.
Отже, перевірці підлягають характер висловлених погроз, їх спрямованість (перешкоджання встановленню істини в кримінальному провадженні тощо). Можлива ситуація, що особа, яка заявила клопотання про забезпечення засобів безпеки, умисно дає неправдиві показання або, навпаки, добросовісно помиляється в об’єктивній оцінці наявних фактів, що й викликає негативну реакцію інших осіб. Тому реальність загрози потребує обов’язкового встановлення в кожному конкретному випадку.
Таким чином, забезпечення безпеки осіб повинно удосконалюватись на законодавчому рівні шляхом внесення змін до КПК, в тому числі щодо обов’язкового роз’яснення права на забезпечення безпеки особам, які мають на те право відповідно до Закону. Крім того, важливим засобом забезпечення такого права, а саме належного підтвердження здійснення уповноваженою особою його роз’яснення, було б закріплення норми щодо необхідності складення окремого протоколу із додержанням установлених кримінально процесуальним законодавством правил, про ознайомлення з яким свідчив би підпис відповідної особи. Крім того, види заходів безпеки, передбачені Законом, мають бути наведені в чинному КПК, так як в Законі не передбачено чіткого процесуального порядку їх застосування під час кримінального провадження та практично відсутній механізм забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні.
Так, ст. 2 КПК України встановлені завдання кримінального провадження: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження, тощо, що цілком відповідає статті 3 Основного Закону держави (Конституції України), згідно якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а затвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Практична реалізація цих конституційних засад у кримінальному процесі можлива лише за наявності усвідомлення кожною особою в ході кримінального провадження свого процесуального положення (статусу), що дасть їй можливість ефективно реалізувати свої процесуальні права і захистити інтереси.