Шляхи законодавчого вдосконалення з метою подолання.
Реалії нашого повсякденного життя доволі часто стикаються з проявом протиправних дій з боку інших осіб, в тому числі з так званим «самоправством». Необхідно розібратись в цьому детальніше.
Актуальність даної теми обумовлюється тим, що чинне законодавство України встановлює обов’язковий для всіх громадян порядок реалізації належних їм прав. Порушення відповідних нормативних приписів завдає шкоди інтересам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам власника.
Кримінальний Кодекс України статтею 356 встановлює, що самоправство – це самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оспорюється окремим громадянином або підприємством, установою чи організацією, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника.
Однак, ефективному виявленню цього кримінального правопорушення заважає неготовність громадян вживати необхідних заходів для відновлення свого порушеного права внаслідок недостатньої особистої юридичної обізнаності або правового нігілізму, недосконалого вітчизняного законодавства, недосконалого юридичного супроводження діяльності суб’єктів господарювання, громадських і державних організацій, недостатнього врахування у суспільстві ролі караності діяння та правової відповідальності, як вагомого чинника запобігання суспільно небезпечним діянням.
Ще з найдавнішої історії людства самоправство було єдиною формою здійснення прав, та навіть з появою судової системи самоправство тривалий час мало свій прояв поряд з судом. Тільки тривалий процес виховання суспільства в умовах правильного функціонування судових органів і міцно організованої держави надав переважання судовому способу відстоювання своїх прав над самоправним його здійсненням. Однак, навіть в державах, які досягли найбільшого розвитку, як економічного та і правового, трапляються випадки вчинення самоправства. Так, особа, намагаючись захистити існуюче фактичне становище від порушень з боку інших осіб, застосовує для цього в міру потреби насильство. Вона для здійснення свого права втручається в чужу сферу, щоб уникнути спричинення збитків. В законодавствах багатьох країн відзначались випадки, коли дозволялось самовільно утримати чужу річ в забезпечення виконання того чи іншого зобов’язання. Межі, в яких допускається самоправство, в окремих країнах різні і залежать, головним чином, від того, в якій мірі державна влада володіє засобами реагування з метою надання своєчасної допомоги визначеним суб’єктам в захисті належних їм прав від протизаконних посягань.
Розберемо склад злочину «Самоправство».
Суспільна небезпека цього злочину полягає в порушенні встановленого порядку реалізації громадянами своїх законних або передбачуваних прав та обов’язків, що призводить до дезорганізації нормальної діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян, а також до порушення прав та законних інтересів інших фізичних та юридичних осіб.
Об’єкт злочину – встановлений законодавством порядок реалізації громадянами своїх прав та обов’язків, нормальна управлінська діяльність і авторитет органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також права й інтереси громадян та юридичних осіб, що охороняються законом
Об’єктивна сторона самоправства має сукупність таких ознак:
1.Самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій.
Так, самовільне вчинення будь-яких дій – це здійснення особою свого дійсного або гаданого права чи вчинення інших дій всупереч встановленому порядку і без законних повноважень. Дійсним визнається право, що належить особі в силу закону, договору чи на іншій підставі, однак це право реалізується з порушенням порядку (наприклад, особа, яка на законній підставі отримала ордер на квартиру, не очікуючи виїзду попередніх мешканців, самовільно її займає). Натомість, гаданим є право, яке в дійсності особі не належить, але вона помилково вважає, що володіє цим правом.
2. Оспорювання правомірності цих дій іншими громадянами або юридичною особою (підприємством, установою чи організацією).
Оспорюваність правомірності дій особи означає, що інший громадянин або підприємство, установа, організація вважають дії того, хто вчиняє самоправні дії, незаконними, відкрито не погоджуються з ними, оскаржують їх. При цьому не обов’язково, щоб оскарження відбувалось саме у передбаченому законом порядку (судовому, адміністративному тощо). Оспорювання може мати місце до вчинення дій, в момент їх вчинення або після їх вчинення.
Відсутність оспорюваності дій виключає визнання їх кримінально караним самоправством.
3. Заподіяння такими діями значної шкоди правоохоронюваним інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власників.
Питання про те, чи є спричинена самоправством шкода значною, потрібно вирішувати у кожному конкретному випадку окремо. Матеріальну шкоду слід визнавати значною, якщо вона у 100 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. До нематеріальної значної шкоди при самоправстві потрібно відносити, зокрема, заподіяння шкоди здоров’ю людини, порушення політичних, трудових, житлових та інших конституційних прав і свобод людини і громадянина.
4. Причинний зв’язок між діями винної особи та значною шкодою.
Суб’єкт злочину: загальний. Відповідальність за самоправство настає з шістнадцяти років. При цьму, самоправні дії службової особи, які явно виходять за межі наданих їй повноважень, слід кваліфікувати за ст. 365 КК України.
Суб’єктивна сторона характеризується умисною виною. Психічне ставлення винного до суспільно небезпечних наслідків у вигляді значної шкоди, за загальним правилом також характеризується умислом. Винний усвідомлює, що самовільно, всупереч установленому законом порядку, вчиняє дії, передбачає, що його дії можуть завдати значної шкоди інтересам громадянина, державним або суспільним інтересам або інтересам власника і бажає або свідомо допускає настання такої шкоди. Мотиви вчинення самоправних дій (важке матеріальне становище, помста, прагнення примусити особу вчинити певні дії тощо) на кваліфікацію не впливають, але можуть враховуватися при призначенні покарання.
Відповідальність за ст. 356 виключається, якщо особа сумлінно помиляється у питанні належності їй права, яке вона реалізує всупереч встановленому законодавством порядку. Тобто, сумлінна помилка особи стосовно правомірності її дій виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду.
Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння самовільним вчиненням певних дій значної шкоди інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника.
У тому разі, коли самоправні дії утворюють інші самостійні склади злочинів, вони охоплюються відповідними статтями Кримінального кодексу України і додаткової кваліфікації за ст. 356 не потребують. Це стосується, зокрема, порушення недоторканності житла (ст. 162), незаконної вирубки лісу (ст. 246), примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань (ст. 355).
Крім того, щодо кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 КК України (самоправство – щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та інтересам окремих громадян або інтересам власника), то відповідно до ч. 1 ст. 477 Кримінального процесуального кодексу України, кримінальне провадження може бути розпочате слідчим, прокурором у формі приватного обвинувачення лише на підставі заяви потерпілого.
За чинним Кримінальним кодексом нашої держави санкцією, тобто мірою відповідальності за самоправство, встановлено штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (850 грн.) або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до трьох місяців. Тобто даний злочин визначений як злочин невеликої тяжкості.
Порушення порядку здійснення громадянами своїх прав, що не завдало значної шкоди правоохоронюваним інтересам, розглядається як адміністративний проступок.
Так, стаття 186 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначає, що самоуправство – це самовільне, всупереч встановленому законом порядку, здійснення свого дійсного або гаданого права, що не завдало істотної шкоди громадянам або державним чи громадським організаціям.
Адміністративно каране самоуправство класифікують наступним чином: самоуправні дії, що вчиняються: з перевищенням наданого права; з використанням гаданого (уявного) права; стосовно прав і законних інтересів індивідуальних (громадян) та колективних суб’єктів (державних чи громадських організацій); фізичними особами; посадовими особами.
Родовим об’єктом виступають суспільні відносини, що виникають під час управлінської діяльності державних, громадських організацій щодо реалізації наданих їм повноважень.
Безпосередній об’єкт – встановлений порядок здійснення прав фізичними особами і законні права та інтереси особи, державних або громадських організацій.
При цьому, саме дії визнаються єдиною формою цього протиправного діяння.
Слід розмежувати адміністративно-каране (ст. 186 КУпАП) та злочинне (ст. 356 КК України) самоуправства за наступними ознаками:
— розмір шкоди, заподіяної адміністративним правопорушення, повинен бути менше значного розміру шкоди, заподіяної злочином;
— злочин передбачає наявність факту оспорюванності правомірності самоправних дій громадянином або підприємством;
— при вчиненні злочинного самоправства шкода може заподіюватися інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника, а при адміністративно-караному самоуправстві – безпосередньо громадянам або державним чи громадським організаціям;
— суб’єкт злочину – загальний, а суб’єктом адміністративного проступку можуть бути як посадові особи, так і громадяни.
Відмежування самоуправства від крайньої необхідності (за вчинення дій під час якої адміністративна відповідальність не настає) та розмежовування його від інших адміністративних проступків, об’єктивна сторона яких передбачає самовільні дії, здійснюється за наступними критеріями: родовим об’єктом, предметом посягання, суб’єктом та мотивами протиправного вчинку.
Відмінність самоуправства від правомірного самозахисту цивільних прав полягає у тому, що особа діє лише у межах дійсного права, в порядку і у спосіб, визначені відповідними правовими актами чи договором, а завдана шкода не перевишує збитки, які у такий спосіб попереджуються.
За визначенням словника «самоуправство» означає самовільне порушення законного порядку при веденні справ та вирішенні якихось правових питань, а «самозахист» – застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Очевидно, що ці два абсолютно протилежні за своєю суттю поняття, однак на практиці дуже складно визначити межу між ними, а від цього часом залежить, чи буде притягнута до відповідальності конкретна особа чи ні.
Крім того, складним є питання відмежування самозахисту майнових прав від самоправства, як кримінально караного діяння. Умови правомірної реалізації самозахисту: захисту підлягає тільки дійсне право; наявність порушення права або ймовірність (небезпека) його порушення; необхідність припинення (попередження) порушення; застосування заходів, які відповідають характеру та змісту правопорушення; шкода, заподіяна реалізацією права на самозахист, не повинна явно не відповідати реальному або можливому запобіганню шкоді; способи самозахисту не повинні виходити за межі дій, необхідних для їх реалізації.
Зазначені умови є загальними для всіх способів самозахисту цивільних прав, так як при порушенні хоча б однієї з них самозахист може ставати самоправством. Першою умовою правомірності є та обставина, що захист має здійснюватися тільки щодо свого дійсного права, тобто того, яке об’єктивно існує і надбано в установленому законом порядку. Другою умовою, недотримання якої може стати підставою притягнення особи, що реалізує своє право на самозахист, до кримінальної відповідальності, служить заподіяння нею шкоди, яка явно не відповідає шкоді, яку було відвернуто її діями. Таке порушення є найбільш поширеною формою вираження самоправних дій, при здійсненні подібних дій мова може йти ще й про заподіяння шкоди при перевищенні меж необхідної оборони. Третя умова правомірності самозахисту дуже тісно пов’язана з другою і певною мірою має щось спільне з необхідною обороною і крайньою необхідністю. Деякі юристи їх навіть ототожнюють, проте з подібним трактуванням самозахисту важко погодитися з ряду причин: при самозахисті дії уповноваженої особи спрямовані на захист своїх прав, дії ж у стані необхідної оборони і крайньої необхідності можуть бути спрямовані на захист не лише своїх прав, але і законних інтересів і прав іншої особи, суспільства і держави.
Підставою для реалізації права на самозахист є будь-яке порушення прав, у той час як підставою для дій, наприклад, в стані необхідної оборони є наявне посягання, а крайньої необхідності – існуюча реальна небезпека, що загрожує самому «шкіднику» або іншим особам. Але, не дивлячись на ці особливості, необхідна оборона і крайня необхідність іноді можуть виступати способами здійснення самозахисту.
Виходячи з вищевикладеного, самозахист прав допускається в разі наявного посягання на право, яким особа володіє на законних підставах, якщо при його реалізації застосовувались заходи, які відповідають характеру та змісту посягання, а також не були перевищені межі дій, необхідних для забезпечення недоторканності права, припинення порушення і ліквідації його наслідків.
Отже, правоохоронним та правозастосовним органам на практиці необхідно брати до уваги всі вищезазначені особливості самозахисту, з метою правильної кваліфікації злочинного самоправства і відмежування його від правомірного самозахисту.
Також, нерідко з самоправством ототожнюють рейдерство. В нашій державі останнім часом доволі часто в засобах масової інформації лунають виклики та заголовки «відбувся рейдерський захват», «рейдерам не місто!..» тощо. Однак, не всім навіть зрозуміло що ж таке рейдерство. На законодавчому рівні це поняття не визначене, так як є доволі складним явищем та має багатоступінчату структуру. Склад такого злочину як самоправство, в даному випадку, можливо розглядати лише як складову частину рейдерства.
З точки зору фахівців органів прокуратури, рейдерство – це злочинна діяльність організованих злочинних угруповань із привласнення чужого майна шляхом шахрайства, із використанням неправосудних судових рішень за співучасті корумпованих чиновників.
Отже, рейдерство – це незаконне захоплення підприємства з метою заволодіння його активами та з використанням незаконних методів і засобів (кримінальне рейдерство) або недружнє чи вороже поглинання підприємства з використанням законних (правових) засобів з тією ж метою. Дане визначення охоплює всі форми та види рейдерства, так зване «біле», «сіре» та «чорне» рейдерство.
Однак, як показує практика, в Україні до кримінальної відповідальності за рейдерство притягнути винну особу дуже складно. Основною проблемою при виявленні таких кримінальних правопорушень є завуальованість вчинюваних діянь. Дії злочинців спрямовані передусім на «розмивання» наявності умислу на вчинення послідовного ряду кримінальних правопорушень, об’єднаних однією метою, що ускладнює встановлення та доведення винності конкретних осіб.
На практиці, кожна окрема рейдерська дія, на перший погляд, не виглядає як частина системи взаємопов’язаних суспільно небезпечених діянь. Винна сторона надає таким діям вигляду звичайного комерційного чи господарського конфлікту інтересів власників акцій, витребування комерційного боргу тощо. Якщо ж потерпіла сторона звертається до правоохоронних органів або в суд, то найчастіше їй важко або неможливо обґрунтувати свою позицію про те, що вона потерпає саме від кримінально-протиправних дій з боку іншої сторони. Тому, при таких умовах звичайні заходи правового та організаційного характеру, направлені на протидію рейдерським захопленням, є неефективними.
На законодавчому рівні були спроби внесення змін з метою встановлення та підвищення відповідальності щодо вищезазначених протиправних дій, зокрема 10.10.2013 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення правового регулювання діяльності юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», який, по суті, ввів кримінальну відповідальність за вчинення рейдерських дій, а саме розділ VII Особливої частини КК України доповнений наступними статтями: 205-1 (Підроблення документів, що подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи та фізичних осіб підприємців); 206-2 (Протиправне заволодіння майном підприємства, установи, організації); санкцією статті 341 (Захоплення державних або громадських будівель чи споруд) було встановлено обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на той самий строк. Такі нововведення були направлені на зміну ситуації, за якої рейдери в Україні уникали відповідальності. Крім того, в подальшому був прийнятий Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян» № 721-VII від 16.01.2014 року, яким санкцією ст. 341 було встановлено обмеження волі на строк від трьох до п’яти років або позбавлення волі на строк від трьох до шести років, а також зазначену статтю доповнено частиною другою такого змісту: «Блокування будівель чи споруд, що забезпечують діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, з метою перешкоджання нормальній роботі підприємств, установ, організацій – караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк». Проте, Закон України № 721-VII втратив чинність на підставі Закону № 732-VII від 28.01.2014. В подальшому був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо припинення норм законів, схвалених 16 січня 2014 року» № 767-VII від 23.02.2014 року, яким санкцію статті 341 пом’якшено та встановлено арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк, а частину другу ст.341 – виключено. Отже, законодавець спочатку посилив відповідальність та встановив додаткові визначення протиправних дій, а в подальшому їх же скасував.
Таким чином, на практиці залишається таке негативне суспільно-економічне явище як рейдерство. Його наявність пов’язана не тільки з відсутністю однозначної політики щодо визначення та закріплення на законодавчому рівні, зокрема у Кримінальному кодексі України норм, які передбачають відповідальність за дії, пов’язані з цим явищем, але й з недосконалістю ринкових інструментів перерозподілу власності, відсутністю ринкових механізмів оцінки ліквідних активів підприємств, нечіткою і непрозорою системою реєстрації прав власності, низькою інформаційною прозорістю акціонерних товариств, збільшенням корпоративних конфліктів, пов’язаних із недосконалістю корпоративного законодавства, і, безумовно, надзвичайно високим рівнем корупції в Україні. Отже, стає цілком очевидним, що проблема не тільки в прогалинах діючого законодавства, а й у відсутності бажання державних правників змінити ситуацію.
Вищевикладене, безумовно, свідчить про необхідність досконалого врегулювання цього питання на законодавчому рівні, так як в практичному застосуванні норми про кримінальну відповідальність за самоправство виникають складнощі. Судово-правоохоронні органи часто позбавлені можливості притягнути самоправця до відповідальності з огляду на розмитості формулювання диспозиції даної статті, яке не дозволяє чітко з’ясувати суть даного діяння, недостатність теоретичної і практичної опрацьованості питання щодо кримінальної відповідальності за самоправство. Наряду з цим потрібно посилити боротьбу, в тому числі й попереджувальну, з протиправними, позаюрисдикційними способами реалізації суб’єктами права. Особливу увагу необхідно приділити самоправству, що є одночасно і способом захисту права, і намаганням одноособово володіти певним колом правомочностей.