Підставою для цієї статті, щодо норм матеріального права, які неоднаково застосовані судами касаційної інстанції у подібних правовідносинах, виступила подана Генеральною прокуратурою України заява про перегляд судових рішень в адміністративних справах щодо сплати тарифу за автостанційні послуги громадянами, яких законодавством звільнено від плати за проїзд.
В заяві стверджується про неоднакове застосування судами таких норм матеріального права:
– Положень ст. 36, ст. 37 Закону України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001 р. № 2344-III;
– Положень п. 2, п. 130 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997р. № 176.
Постановою Кабінету Міністрів України «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» від 17.05.1993 р. № 354 введено право на безплатний проїзд для пенсіонерів за віком на міському пасажирському транспорті загального користування (крім метрополітену і таксі) та приміських маршрутах. Постановою Кабінету Міністрів України від 16.08.1994 р. № 555 чинність Постанови від 17.05.1993р. № 354 поширено також на інвалідів.
Статтею 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993р. № 3551-XII право на безплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, а також автобусами приміських і міжміських маршрутів, у тому числі внутрірайонних, внутрі- та міжобласних незалежно від відстані та місця проживання надано учасникам бойових дій.
Право на безоплатний проїзд автомобільним (за винятком таксі) транспортом передбачено для військовослужбовців ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. № 2011-XII.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» від 24.03.1998 р. № 203/98-ВР встановлено безоплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту (за винятком таксі), автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, а також автобусами приміських маршрутів у межах України для ветеранам військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби України, ветеранів служби цивільного захисту, ветеранів Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України.
Згідно з ст. 61 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань» від 23.03.2000 р. № 1584-III колишнім неповнолітнім (яким на момент ув’язнення не виповнилося 18 років) в’язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, створених фашистською Німеччиною та її союзниками в період Великої Вітчизняної війни та Другої світової війни, а також дітям, які народилися у зазначених місцях примусового тримання їх батьків також надано пільги щодо безоплатного проїзду усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, а також залізничним і водним транспортом приміського сполучення та автобусами приміських маршрутів у межах області (Автономної Республіки Крим) за місцем проживання.
Крім того, право на безоплатний проїзд усіма видами міського пасажирського транспорту, автомобільним транспортом загального користування в сільській місцевості, автобусами приміських маршрутів у межах області (Автономної Республіки Крим) за місцем проживання надано:
– дітям війни (ст. 5 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» від 18.11.2004 р. № 2195-IV);
– ветеранам праці (ст. 7 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16.12.1993 р. № 3721-XII).
Отже, враховуючи наведене вище вбачається, що низкою нормативно-правових актів України визначено пільгові категорії громадян, які користуються правом безоплатного проїзду міським, приміським (міжміським) пасажирським автомобільним транспортом.
Статтею 37 Закону України «Про автомобільний транспорт» від 05.04.2001р. № 2344-III (надалі – Закон) визначено обов’язок автомобільних перевізників забезпечувати здійснення пільгових перевезень пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами.
Вказаною вище нормою Закону автомобільному перевізнику, який здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, забороняється відмовлятися від пільгового перевезення, крім випадків, передбачених законом. Безпідставна відмова від пільгового перевезення тягне за собою відповідальність згідно із законом.
Види та обсяги пільгових перевезень установлюються замовленням, у якому визначається порядок компенсації автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на маршрутах загального користування, збитків від цих перевезень.
При цьому, ст. 36 Закону визначено перелік послуг, пов’язаних з проїздом пасажирів автобусними маршрутами загального користування, які надаються пасажирам автостанціями.
До таких обов’язкових послуг належать:
– продаж квитків;
– користування приміщеннями для чекання поїздки, облаштованими місцями для сидіння;
– можливість користування громадськими вбиральнями;
– інформування щодо розкладу руху автобусів та вартості поїздки.
Таким чином, обов’язкові послуги автостанцій не являються безпосередньо перевезенням пасажирів, а є лише супровідними послугами, що надаються при такому перевезенні.
Наведений вище висновок також підтверджується положеннями Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 р. № 176 (надалі – Правила).
Так, п. 2 Правил встановлено, що автостанційний збір – це плата за надання обов’язкових послуг автостанціями, що справляється з осіб, які придбавають квитки на проїзд автобусами приміських, міжміських та міжнародних маршрутів, і включається до вартості квитка. Вартість квитка в свою чергу складається з вартості проїзду автобусом, автостанційного збору, плати за послуги з попереднього продажу квитків (за наявності такої). Вартістю проїзду є вартість перевезення, що включає в себе вартість за тарифом, страховий платіж та податок на додану вартість.
Таким чином, виходячи з положень п. 2 Правил вартість проїзду та вартість автостанційного збору є окремими складовими вартості квитка, що придбавається пасажиром.
Пунктом 130 Правил визначено, що особи, що користуються пільгами з оплати проїзду автобусами міжміського та/або приміського сполучення, звертаються у квиткову касу автостанції для внесення відповідної позначки до касової відомості та отримання квитка на пільговий проїзд.
Слід зазначити, що до 21.03.2008 року Правила містили п. 42, яким було окремо регламентовано, що особи, які мають право на пільговий проїзд, здійснюють оплату обов’язкових та додаткових послуг автостанцій та перевезення багажу на загальних підставах. Однак з 21.03.2008 року п. 42 Правил було виключено згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 27.02.2008 р. № 125.
Очевидно, що вказані зміни до Правил були направлені на відміну сплати автостанційного збору пільговими категоріями пасажирів. Проте, системний аналіз чинного на сьогодні законодавства з цього питання, свідчить що такі зміни є недостатніми.
Так, чинним залишився п. 116 Правил, яким встановлено, що за надання обов’язкових послуг, передбачених статтею 36 Закону, з пасажира справляється автостанційний збір, що входить у вартість квитка. При цьому, в п. 2 Правил визначено:
а) пасажиром є особа, якій надається послуга з перевезення транспортним засобом та яка не бере участь у керуванні ним;
б) автостанційний збір справляється з осіб, які придбавають квитки, та жодних виключень щодо пільгових категорій пасажирів не встановлено.
Виходячи з приписів п. 2 Правил вбачається, що особи, які користуються пільгами з оплати проїзду є пасажирами нарівні з іншими користувачами послуг перевезення. Водночас, діючими наразі імперативними нормами Правил (п.п. 116,130) встановлено обов’язковість оплати автостанційного збору всіма пасажирами, що придбавають квитки.
Додатково слід зазначити, що частиною 4 статті 37 Закону передбачено, що види та обсяги пільгових перевезень установлюються замовленням, у якому визначається порядок компенсації автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на маршрутах загального користування, збитків від цих перевезень. При цьому, Законом не передбачено можливості надання відповідних компенсацій автостанціям за надання обов’язкових послуг, що також свідчить про відсутність достатніх законодавчих механізмів для надання пільговим категоріям пасажирів таких послуг на безкоштовній основі.
Таким чином, системний аналіз ст. 36, ст. 37 Закону дає підстави для висновку, що не забороняється стягнення оплати з пільгових категорій пасажирів за обов’язкові послуги автостанцій, що є відмінним від отримання плати за проїзд.