Для виконання певних завдань (наприклад переклад текстів, розробка програмного забезпечення тощо) суб’єкти господарювання, як правило, не потребують прийняття у штат окремої особи, яка б працювала з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку підприємства. Такі завдання, коли основним є результат їх виконання, досить часто передаються на аутсорс, тобто фізичній особі – підприємцю, котра на підставі цивільно-правового договору надає послуги або виконує роботи.
Проте на сьогодні склалась парадоксальна ситуація, при якій контролюючі органи при здійсненні контрольних заходів перекваліфіковують цивільно-правові відносини з ФОП у трудові, оскільки на законодавчому рівні не визначено, ознак за якими відносини з ФОП підлягають перекваліфікації у трудові, тому на сьогодні перекваліфікація по суті залежить від внутрішнього переконання перевіряючого, який вбачає у таких відносинах прихованість трудових відносин, наприклад, якщо у штаті підприємства є працівники зі схожими функціями виконавця.
Загальновідомо, що відносини між роботодавцем і найманим працівником регулюються умовами трудового договору оформленого наказом (розпорядженням) роботодавця (статті 21, 24 Кодексу законів про працю України), у той час як відносини між суб’єктом господарювання та його контрагентом-ФОПом будуються на основі договору цивільно-правового характеру (стаття 626 Цивільного кодексу України, наприклад договір підряду, договір надання послуг).
Відповідно на підставі цих різних видів договорів виникають різні види відносин, відмінності між якими і пояснюють різницю між найманим працівником і ФОПом-виконавцем.
Насамперед варто звернутися до засад цивільного та трудового законодавства, з яких і випливає ця різниця.
Так, цивільні правовідносини засновуються, насамперед, на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Для цих відносин характерні свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, справедливість, добросовісність і розумність.
Отже, цивільно-правові відносини з ФОПом будуються в першу чергу на майновій самостійності, свободі договору з можливістю укладення договорів, не передбачених актами цивільного законодавства, свободі підприємницької діяльності.
Зі свого боку загальні засади трудового законодавства передбачають необхідність встановлення високого рівня умов праці, позаяк будь-які умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.
Відмінність між трудовим і цивільно-правовим договорами полягає у нижченаведеному.
Відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядкові, а роботодавець зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
З вказаної норми права випливає, що працівник, з яким укладено трудовий договір, обов’язково підлягає внутрішньому трудовому розпорядку, тобто працівник зобов’язується дотримуватись режиму робочого часу, починати роботу у встановлений роботодавцем час і закінчувати роботу не раніше часу, зазначеного в правилах внутрішнього трудового розпорядку.
За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), яка включена до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою; працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації.
Отже, бачимо велику кількість взаємних прав та обов’язків, підпорядкування працівника внутрішньому трудовому розпорядку, забезпечення належних умов праці роботодавцем тощо.
Таким чином, саме виконання працівником конкретної трудової функції, нерозривно пов’язане із підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, і відокремлює трудовий договір від цивільно-правових договорів, предметом яких є виконання певного завдання на підставі замовлення, доручення, здійснюваного без підпорядкування виконавця роботи внутрішньому трудовому розпорядку.
У цивільному праві цивільно-правовий договір є угодою двох або більше осіб стосовно встановлення, зміни або припинення цивільних прав і обов’язків. Безпосередній зміст цих прав та обов’язків сторони цивільно-правового договору визначають самостійно, керуючись відповідними положеннями цивільного законодавства та його загальними засадами. Зазвичай учасників цивільно-правових відносин цікавить кінцевий результат їхньої співпраці – виконана робота, надана послуга тощо.
Трудовий і цивільно-правовий договори по-різному укладаються, змінюються, розвиваються та створюють відмінні один від іншого правові наслідки.
Щодо податкових питань, то проблема відмінностей між найманими працівниками та ФОПами в першу чергу полягає в тому, що у разі визнання відносин з ФОПами фактичними трудовими відносинами є донарахування сум ПДФО, військового збору, ЄСВ і накладення штрафу за фактичний допуск працівника до роботи без укладання трудового договору в розмірі 30 мінімальних заробітних плат – 111 тис. 690грн.
Відповідно до пункту 177.8. статті 177 Податкового кодексу України передбачено, що під час нарахування (виплати) фізичній особі – підприємцю доходу від здійснення нею підприємницької діяльності, суб’єкт господарювання та/або самозайнята особа, які нараховують (виплачують) такий дохід, не утримують податок на доходи у джерела виплати, якщо фізичною особою – підприємцем, яка отримує такий дохід, надано копію документа, що підтверджує її державну реєстрацію відповідно до закону як суб’єкта підприємницької діяльності. Це правило не застосовується в разі нарахування (виплати) доходу за виконання певної роботи та/або надання послуги згідно з цивільно-правовим договором, коли буде встановлено, що відносини за таким договором фактично є трудовими, а сторони договору можуть бути прирівняні до працівника чи роботодавця відповідно до підпунктів 14.1.195, 14.1.222 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України.
Положення Податкового кодексу України визначають, що працівником є фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону, а роботодавець – юридична особа (її філія, відділення, інший відокремлений підрозділ чи її представництво) або самозайнята особа, яка використовує найману працю фізичних осіб на підставі укладених трудових договорів (контрактів) та несе обов’язки із сплати їм заробітної плати, а також нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб до бюджету, нарахувань на фонд оплати праці, інші обов’язки, передбачені законами.
Отже, контролюючі органи можуть донарахувати суми податкових зобов’язань, якщо встановлять, що відносини з ФОПом фактично є трудовими.
Однак, щоб уникнути перекваліфікації відносин, необхідно чітко розмежувати цивільно-правові відносини з ФОПом і з найманим працівником та розуміти, що ФОП, котрий за укладеним цивільно-правовим договором виступає виконавцем:
— самостійно сплачує податки та збори;
— не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку;
— ризик за результати своєї роботи несе самостійно;
— самостійно забезпечує себе майном для виконання роботи / надання послуг;
— має право одночасно виконувати роботу / надавати послуги іншим особам, без погодження із Замовником;
— має право доручати виконання роботи / надання послуги іншій особі.
Наостанок зауважимо, що укладання суб’єктом господарювання цивільно-правового договору чи то з фізичною особою, чи з фізичною особою – підприємцем є виключним правом роботодавця, що забезпечено Конституцією України та Цивільним кодексом України.