Питанню вчинення злочину з використанням засобів масової інформації в нашому кримінальному законодавстві приділено досить мало уваги. По-суті, ситуація такого типу зустрічається лише в ч.3 ст.109 (Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади) Кримінального кодексу України: дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені особою, яка є представником влади, або повторно, або організованою групою, або з використанням засобів масової інформації. Однак при цьому перелік злочинів, що можуть бути вчинені з використанням ЗМІ, безумовно, значно ширший. В першу чергу слід закцентувати увагу на публічних закликах до протиправних дій та розповсюдженні матеріалів з подібними закликами.
Очевидно, що чинне законодавство не може дати відповідь на цілий ряд запитань, що можуть виникнути при кваліфікації злочинів, вчинених з використанням засобів масової інформації. Наприклад, у разі публікації відповідних закликів у друкованих ЗМІ, хто саме повинен нести відповідальність: автор матеріалу, редактор видання, видавець? Якщо заклики до відповідних дій містяться у матеріалі, що має форму інтерв’ю, відповідальності підлягає лише особа, що опитується, чи й інші суб’єкти (журналіст, редактор)? Як в цілому слід розглядати цей злочин: як вчинений одноособово чи у співучасті? Якщо у співучасті, то яка саме її форма має місце у даному випадку?
З цього приводу існує практика Європейського суду з прав людини – справа Jersild v. Denmark (Йерсілд проти Данії). Обставини справи наступні: 31 травня 1985 року газета «Інформашон» (Information) опублікувала статтю, в якій описувалися расистські настрої групи молодих людей, які називали себе «зелені куртки», з Остербро в Копенгагені. У світлі цієї статті редактори «Недільного тележурналу новин» вирішили зробити документальний фільм про «зелені куртки». Потім Йенс Олаф Йерсілд (журналіст, який проводив інтерв’ю, надалі – заявник) вступив в контакт з представниками цієї групи, запросивши трьох з них разом з паном Пером Аксгольтом, соціальним працівником місцевого молодіжного центру, прийняти участь в телевізійному інтерв’ю. Під час інтерв’ю, яке проводив заявник, троє членів зазначеної групи відпускали образливі і зневажливі зауваження на адресу іммігрантів і національних меншин в Данії. Надалі заявник відредагував і скоротив зроблений з інтерв’ю фільм до декількох хвилин. 21 липня 1985 року він був переданий в ефір Датської радіомовної корпорацією як частина програми «Недільний тележурнал новин». При цьому сама програма складалася з безлічі різноманітних сюжетів, не пов’язаних з вищезазначеним інтерв’ю.
В результаті, після програми єпископ Ельборгскій подав скаргу Міністру юстиції. Після проведення розслідування Прокурор порушив в Міському суді Копенгагену кримінальні справи за статтею 266 (b) Кримінального кодексу проти осіб, у яких брали інтерв’ю. Проти заявника також було висунуто обвинувачення на підставі статті 266 (b) в поєднанні зі статтею 23 в пособництві і підбурюванні.
24 квітня 1987 р Міський суд засудив трьох молодих людей, які брали участь в інтерв’ю. Заявника також визнали винним у в пособництві і підбурюванні. Свою позицію суд аргументував наступними доводами: Йенс Олаф Йерсілд надав згоду на виступ «зелених курток», сам взяв на себе ініціативу по підготовці телевізійної програми і, більше того, він заздалегідь знав, що під час інтерв’ю, скоріше за все, будуть зроблені расистські заяви. При цьому заявник заохочував «зелених курток» до вираження своїх расистських поглядів, які, будучи передані по телебаченню, самі по собі порушували норму статті 266 (b) Кримінального кодексу. Заяви «зелених курток» були передані в ефір без врівноважуючих їх зауважень, незважаючи на те, що після зйомки відеозапис редагувався заявником особисто. Таку ж саму позицію зайняли інші національні суди – Високий суд східних земель Данії та Верховний суд.
Йенс Олаф Йерсілд, не згодний з рішеннями національних судів, подав скаргу до Європейської комісії з прав людини, якою дана справа була передана до Європейського суду з прав людини. При цьому позиція, яку зайняв Європейський суд з прав людини, кардинально відрізняється від позиції національних судів Данії.
Суд дійшов висновку, що даний телевізійний сюжет об’єктивно не був схожий на матеріал, мета якого полягала в пропаганді расистських ідей і поглядів. Йерсілд заявляв, що мета даної передачі складається в тому, щоб торкнутися окремих аспектів проблеми расизму шляхом демонстрування ряду осіб, які дотримуються расистських поглядів, їх способу мислення і соціального походження. Поведінка заявника під час інтерв’ю свідчить про те, що він чітко відмежувався від осіб, у яких брав інтерв’ю (він охарактеризував їх як «групу екстремістсько-налаштованої молоді», прихильників ку-клукс-клану, згадавши при цьому кримінальне минуле деяких з них, тощо). Суд зазначив, що покарання журналістів за сприяння в поширенні заяв, зроблених іншою особою в ході інтерв’ю, могло б серйозно перешкодити засобам масової інформації вносити свій вклад в обговорення проблем, що становлять суспільний інтерес, якщо тільки мова не йде про особливо серйозні ситуації.
Ґрунтуючись на вищезазначених доводах, Європейський суд з прав людини вирішив, що «підстави, висунуті на підтримку засудження заявника та винесення обвинувального вироку, недостатні для того, щоб з усією переконливістю встановити, що мало місце втручання у здійснення її права на свободу слова було «необхідним у демократичному суспільстві», а використані при цьому засоби були співрозмірні з поставленої законної метою захисту «репутації або прав інших осіб». Відповідно, це втручання призвело до порушення статті 10 Конвенції».
Таким чином, враховуючи позицію, яку висловив Європейський суд з прав людини, при вирішенні питання про притягнення до відповідальності осіб, які беруть інтерв’ю, слід звертати увагу на наступне: а) мету, яку переслідувала публікація матеріалу; б) особисту позицію заявника стосовно наявних у матеріалі висловлювань; в) співмірність втручання у здійснення права на свободу слова порівняно зі шкодою, яку подібне втручання відвертає.